Вона сама спинилась біля мене
І дивно подивилася в мій бік, –
Немов якась знайома чи нужденна,
Чи та одна, що сниться з року в рік.
Вона стояла близько і мовчала,
Ніяковіючи від самоти, –
Гадаючи, що їй робити далі: –
Чекати ще або пора іти?
Замислена, розгублена, безвинна,
В наївності стурбованій своїй, –
Вона в очах розтоплювала синій
Мороз вогнями гаснучих надій.
Хотілося мені, щоб він розтанув,
Щоб не журилась жінка, як вдова, –
Щоб не барився жданий і жаданий,
Немов моя відрада чергова.
Безкрайня ніжність пульсувала в жінці,
А не шуміла буря грозова, –
Стояли двоє мовчки на зупинці,
Чекаючи на дії та слова…
31.01.17