Яро, наче водоспад,
мчиться апарат мій над
річкою з неону
в таємничу зону.

Там, у краї дикому,
біля річки витоку,
дівчину й космічний скутер
загубив старий комп’ютер.

Що із нею, я не знаю:
дані з мережі збираю
низки зверхніх сателітів
на знервованій орбіті.

Випромінює в пітьму –
ще віток тому німу! –
і в неоновий потік
низка електронний крик.

Даль від покликів тісна:
– Таю! Тая! Таїна!!!
Та вщухають, як у штилі,
електромагнітні хвилі.

І антен потужних криця
нашу Таю-таємницю
не знаходить і не чує.
Мій двигун реве й злобує.

Мій двигун гуде, що треба
інше нам пізнання неба,
щоб ніколи не зникав
той, хто в небі заблукав.

Щоб любові виник витік
у пустелях аналітик,
бо в любові все, що є,
відображенням стає.

Й ним пов’язане з тобою…
Он, з неону піді мною,
постає зоря ясна.
Тая?! Тая… Таїна.

2017