А хто тепер нам вигострить сокиру,
Хто поведе в розкрилля добрих літ?
Чужинці в хаті нині не для миру,
А для сваволі і задля обид.

Змирились ми, приречені так жити,
Віддавши найсвятішу булаву,
Витопчуючи зеленаве жито,
Щоб потім їсти листя і траву.

І помирати цілими родами,
Майбутнє не рятуючи своє.
Щоб зайди частувалися плодами
Й убили нас. Які ж ми люди є?!

Тягли із нас останню насінину,
Ми під плотами дохли, мов кішкИ´.
І нам стріляли кожному у спину!
Вони ж добро впихали у мішки.

Які ж ми є?! Дітей споїли наших,
Підсовують травичку — покури!
Своїх — за океани! Повні чаші —
Палаци їхні і добра двори.

Своїх навчають доблесті і честі,
А нашим — праця з ранку до зорі.
Бо їх чекає в долі перехрестя,
Де все одно наступлять на граблі.

А ми ж серцями винесли на площу,
Здавалось, українця, вийшло — ні!
Ішли до нього, начебто на прощу,
Та нас він зрадив… Де тепер пісні?

Чому свободи так наїлись люди,
На радість навіть сили не стає?
А злодії собаками з‑за буди
Вже вигрібають все, немов своє.

І колядують по судах невпинно,
Спиваючи з народу свіжу кров.
Як захистити матері дитину,
Нагодувати і навчити знов

Добру, і щиросердю, і повазі?
Та замість слави — гіркота хули.
І боляче, і страшно, бо, наразі,
Ось бачите, куди нас завели!

Свій на свого, де хата гірко скраю
Стоїть пуста, без друзів і рідні.
Засмучують незібрані врожаї,
Чорнобиль плаче в кожному вікні.

А ми не звикли до такої долі —
У нас навпіл хлібина — до добра.
Ми трударі. На нашім хлібнім полі
З батьками вчиться праці дітвора…

Чужинці в хаті — завжди не для миру,
А для сваволі і задля обид.
Прийшла пора гострити нам сокиру,
Вести народ в розкрилля добрих літ!
21.04.13