Виціловує вітер осінній яблуням пучки,
Виграє золотим і червоним у нашім саду.
Дожилася Вкраїна до краю, до горя, до ручки,
Бо отримує тільки жалі і велику біду.

Все зламали у ній — і майбутнє, і душу, і вроду,
Розікрали ставки і до річки й на крок не дійти.
Закопали сокиру війни, а з нею й свободу.
Збайдужілий до всього живеш вже у безладі ти.

Хтось же править тобою і хтось той вирішує долі,
Як в майбутнє потрапиш, то це вже везіння, чиє?
І летить у світи цей нахабний хазяїн сваволі,
І в конвульсіях б’ється омріяне щастя твоє.

Хто очистить державу від погані, нам невідомо,
Спить народ очумілий, його стережуть вороги.
І привчають усіх, що ми гості у власному домі,
І заплющили очі на злочини, що навкруги.

Та не вічно зимовим вітрам у світах шаленіти,
Забиваючи снігом шпарини і кожен куток.
І народяться вільні від горя і сорому діти,
Бо єдина надія на цих ось майбутніх діток.

Молоко материнське уб’є знахабнілу отруту,
Ляже зернятко в свіжу і теплу весняну ріллю.
І розірве народ закривавлені болісні пута,
І Шевченкове слово ожиє: «Вкраїно, молю!»