(Фрагмент роману)

- 1 -

- Дубравко, бiсова дитина! Де ти? Все одно знайду! Ти ж мене знаєш!
Луконя бiг по двору, зазираючи в усi шпарини, та лаючись, на чому свiт стоїть. Терем та дворище боярина Любима були величезнi та заплутанi, немов той казковий лабiринт, про якiй розказував ромейський зайда. А Дубравка - мале стерво - знала кожний куточок та ховалася так вправно, що позаздрити їй мiг навiть хитрун-домовик.
- Виходь кажу! Княгиня їде! Вона ж батька Любомира живцем з’їсть, якщо ти вчасно не будешь на отiй бiсовiй кручi стояти!
- Нiякий вiн менi не батько! - вона стояла на даху старої клунi та поблажливо дивилася на Луконю яскраво-синiми очима.
Щiрий весняний Ярило заливав золотим вранiшнiм свiтлом її тендітну постать, в якiй проте вiдчувалася сила та вправнiсть. За спиною висiв колчан iз маленькими гострими стрiлами, а пiд пахвою вона тримала тугого лука.
- I знов у штанях! - сплеснув руками Луконя. - Я ж тобi казав, що не можна увесь час бути у штанях та вештатися повсюди iз своїм луком! Йой, нащо ж я погодився вчити тебе хлоп’ячим забавкам! Йди сюди!
- Я полюю!
- На любимових курей! Тобi що, їсти нема чого? Та тебе ж годують як льоху! А тебе б у льох, щоб послуху нарештi навчити! Не будеш слухатися, не вiзьму тебе бiльше на ристалище! Iди сюди, кажу! Нема часу на балачки!
- Та я б хотiла, щоб та княгиня таки вас обох из Любомиром живцем з’їла! Ото б було смiху! - без тiнi усмiшки на вустах суворо проказало дiвча та щезло.
- Дубравко! - заверещав од лютi Лкуоня.
- Та ось я, не кричи вже, - вона вийшла з за клунi, зiтхнула важко, та подала йому маленьку тверду засмаглу долоньку. – Пiшли перевдягатися...
У малесенькiй свiтлицi, що ховалася пiд дахом другого поверху жiночої половини терему, мамка Дарина тiльки руками сплеснула, побачивши Дубравку:
- Йой, серденько моє! На кого ж ти схожа! А батько Любомир зараз таки чекає на тебе у трапезнiй залi! - вона швидко витирала Дубравцi замурзане личко, розпускала та заплітала темнi хвилястi коси до п’ят, вдягала її у чисту вишивану сорочечку та важку плахту. - Ти ж знаєш, що так не можна! Їде княгиня - ти повинна стояти на кручi! Щоб вона тебе бачила.
- Та не вона.
- А хто ж?
- А той бородань, що у замку!
Луконя тихесенько крякнув та так подивився на Дарину, що в молодицi й ноги обважнiли:
- Що це тобi приверзлося! - гримнула вона на дiвчинку. - Кажу – на свiтлi очи княгинi тебе ставлять!
- А навiщо? Вона мене вже скiльки разiв бачила! Дивиться й нiчого не каже! I той теж дивиться. Але ж той щось каже! Губи в нього ворушаться. Тiльки не чутно нiчого, бо далеко. Я от ще трiшечки пiдросту, сама до того Любецького замку завiтаю, та спитаю у нього: нащо вiн там сидить та на мене щоразу дивиться?
- Послухай, дитинко, - присiв перед нею навпочепки нажаханий Луконя. - Ти вже доросла! Десяту весну зустрiчаеш! Та й розумне ти дiвча. Так от запам’ятай, прошу тебе: нiколи нiчого такого не кажи анi батькові Любомировi, анi матусi Милославi. Та головне, чур тебе, не прохопися чогось такого княгиинi! Вона ж нiкому не подарує...
- Чому, Луконечко? Чому? Хоч ти можеш менi сказати?
- Не можу! Та й Дарина не може! Ми з нею - люди маленькi! Любомир з Милославою - бiльшi люди, але й вони не можуть! Невже ти й справдi хочешь, щоб ми усi життя лишилися? Чи ми тебе скривдили, донечко?
Дубравка обiйняла Луконю за шiю та гаряче засопiла у вухо:
- Та я ж тебе дуже люблю! Я усiх-усiх люблю! Я ж сама з’їм того, хто скривдить хоч кого-небудь з вас!
- Захiснице ти наша! Сонечко ясне! Онучечка Дажбожа! - узяв її обережно на руки Луконя та понiс до трапезної.
Дарина засмучено сiла на лаву пiд вiконцем. Дитина виросла. Безжурне життя скiнчилося. Насувалися якiсь незрозумiлi, але важливi подiї.
Так воно й мало статися! Дарина знала це ще того страшного дня, коли вмер вiд пропасницi її первiсточок, триденний синочок, а до переповнених грудей приклали цю гарну, сильну та вимогливу дiвчинку. З того часу вже майже десять рокiв слугують вони iз Луконею їй вдень та вночi. Своїх дiточок боги їм бiльше не дали. Напевне, щоб краще опiкувалися цiєю...

- 2 -

У трапезнiй вже нiкого не було i Луконя похпацем побiг до парадної зали.
Хороми у боярина Любомира були пишнi, князiвськi. Луканя добре знав, кому вiн цим завдячує. Знав це й Любомир. Не знала тiльки мала пустунка, що її нiс зараз Луконя на зустрiч iз великою княгинею.
Бiля рiзблених дубових дверей Луконя поставив Дубравку на пiдлогу, обдивився з усiх бокiв та запитав:
- Ну чого б тобi не посмiхнутися, га?
Дубравка сердито пересмикнула плечиками та штовхнула важкi стулки...
...Велика княгиня у свiй Любеч приїздила часто. Майже кожного мiсяця i влiтку, i взимку. Поперед неї завжди були гiнцi. Дубравку встигали спорядити та привести до кручi, що на днiпровському березi прямо навпроти скелястого неприступного острiвця. На тому острiвцi височив дерев’яний, але мiцний як лiсовий горiшок княжий замок. Гарнизон у ньому був нечислений, але вiдбiрниий. Тримала там княгиня свої найдорожчi скарби. А ще жив у замку загадковий красень-бородань. Мабуть таки в’язень, бо нiхто не бачив, щоб вiн хоч iнколи виходив за заборло. Коли княгиня наближалася до перевозу, вiн займав своє мiсце на баштi й дивився на Дубравку, нiби впевнявся у чомусь.
А потiм княгиня сiдала у човен, переправлялася до замку i на кiлька годин зникала за заборолом. Що вiдбувалося там впродовж цого часу, здавалося, нiхто не знав. Iнколи ж княгиня, до чи пiсля вiдвiдин замку, завертала до маєтку Любомира. Тодi Дубравку теж приводили до неї. Вона мовчки розглядала дiвча, вдоволено посмiхалася та вiдверталася, обговорюючи щось iз боярином...
...Звикла до цiєї дивної процедури, Дубравка увiйшла до зали й впевнено попрямувала до княгинi. Але цого разу щось було не так, i вона, як нашорошене звiрятко, застигла посеред величезного помешкання.
Княгиня сидiла у великому крiслi. Вона була напрочуд гарна у простому дорожному вбраннi: ставна, тендiтна, з високим чистим чолом, великими сiрими очима та гарно накресленими рожевими вустами. Легке в’юнисте пасмо свiтлого волосся вибилося з пiд шовкового убрусу. Цого разу вона дивилася на Дубравку якось пустотливо, чи навiть задиркувато. Нiби запрошувала до якоїсь чудернацької гри.
Раптом поряд iз нею, у такому ж великому крiслi, Дубравка помiтила хлопчика рокiв дванадцяти. Той злостиво дивився на дiвчинку холодними сiрими очима, а коли вона насмiшкувато скривилася на цю недоречну злостивiсть, вiн притопнув ногою у сап’яновому чобiтку й нишком показав Дубравцi язика.
Дубравка не втрималася й дзвiнко розреготалася. Батечко Любомир, що стояв поряд iз княгинею, невдоволено набурмосив брови, а матуся Милослава, виглядаючи з-за його спини, осудливо покачала головою. Вiд цоьго їй стало ще смiшнiше. Тiм бiльше, що сини Любомира, семирiчний Владислав та дванадцятирiчний Данислав, її партнери по пригодам та капостям, стоячи за крiслом дивного хлопця, теж почали строїти чудернацькi пики. Вкрай злютований цiм знущанням, дивний хлопець пiдхопився й усiм було б невпереливки, якби не владне зауваження княгинi:
- Сядь Святославе. Це ж тiльки маленька дiвчинка.
Але Дубравка дивилася вже не на чудного Святослава, а на ставного русявого парубка, що стояв поряд з Любомиром та не зводив з неї, Дубравки, яскраво-синiх сумних, навiть згорьованих очей. Так вони б i дивилися одне на одного, якби не почули:
- Йди сюди, Дубравко, хочу тебе роздивитися ближче. Й не стрiляй очима на парубкiв, на мене дивись.
Такого, щоб княгиня розмовляла до неї, ще не було. Дубравка пiдiйшла й теж зацiкавлено запитала:
- А навiщо тобi мене роздивлятись?
- Бо хочу про тебе усе знати. А ти, бачу, смiлива дiвчинка.
- Я деревлянка! А деревлини нiчого не бояться!
- Скiльки ж тобi лiт, деревлянко?
- Десяту весну зустрiчаю!
- То ти вже майже доросла! Скоро до тебе почнуть парубки залицятися!
Дубравка зашарiлася й нишком подивилася на Данька. Хлопець теж спалахнув й вiдвернувся.
- Я буду чекати свого нареченого! - розсердившись на це вiдвертання, гордовито вiдказала Дубравка.
- А хто твiй наречений?
- Вiдунка сказала, що буде це дуже гарний лицар! - Дубравка раптом запитливо подивилася на парубка з сумними очима. Вiд нього йшло якесь затишне родинне тепло.
- Нi, так неможливо! - посмiхнулася княгиня. - Я ж тобi сказала: не стрiляй очима на парубкiв! Розповiси менi лiпше, як ти вчишся.
- Непогано. Читати я люблю. Грецька менi подобається. А той Григор Амартол дуже цiкаво усе описує. А Царгород-Константинопiль насправдi є, чи це казка?
- Насправдi.
- Менi дуже хочеться на нього подивитися.
- Менi теж. Мабуть я таки туди помандрую.
- А мене вiзьмеш?
- Якщо ти будеш гарною дiвчинкою, вiзьму.
- А як це, гарною дiвчинкою?
- Менi доповiли, що тебе бiльш приваблюють хлоп’ячi забавки. Це так?
- Так. Вони цiкавiшi нiж гаптування. В мене є кiнь, меч та лук зi стрiлами. Я усiм вправно володiю!
- I хто ж тебе всього цього навчив?
- Мiй справжнiй лицар Добролук! Тобто, Луконя! Вiн молодий, гарний та вправний! Я ще не бачила, щоб хтось перемiг його на ристалищi!
Княгиня здивовано подивилася на Любомира, а Святослав обурено пiдкотив очi та призирливо пирхнув. Дубравка навiть не глянула у його бiк, вона винувато зиркнула на батечка та поквапливо додала:
- Але гаптую я теж вправно. А ще вмiю варити кулiша, доїти козу й прясти куделю...
- От бiчиш, синку, - княгиня всмiхнулася до Святослава, - а ти тiльки й вмiєш, що на конi скакати та мечем вимахувати!
- Я воїн, матусю! - обурився запальний хлопець. - Не гаптувати ж менi?
- Нi, - зiтхнула княгиня, - гаптувати не треба. А ось вивчити грецьку та почитати щось iз життя Олекси Македонського тобi не завадило б, як майбутньому стратеговi.
- Хай тi, хто прийде пiсля, читатимуть про мене!
- Що ж, мабуть, так воно i буде, - задумливо проказала княгиня. – Пiшли до перевозу, Любомире... – Й загадково додала – ще не час розповісти їй про все…

- 3 -

Цого разу вони стояли на кручi навпроти замку усi: княгиня, син її Святослав, дивний парубок iз синiми очима, Дубравка, Добролук iз Дарисвiтою, Любомир iз Милославою та два їхнi сини. А за ними - княжа варта та Любомировi отроки. Загадковий бородань, як завжди, дивився на них iз заборола. Раптом вiн пiдняв руку та привiтно помахав нею.
- Змахни йому у вiдповiдь, - наказала княгиня Дубравцi.
- Навiщо? - вiдказало вперте дiвча, дивлячись княгинi просто у вiчi.
- Так треба! - суворо промовила молода жiнка i владно подивилася на дитину.
- Я хочу знати! Я маю право знати!! Я повинна знати!!! - майже кричала Дубравка, вимахуючи обома руками бороданю. - Гей, хто ти?
- Замовкни! - посуворiшала княгина. - Як прийде час, про все будеш знати.
- Та коли ж вiн прийде? - схлипнула виснажена своїм спалахом Дубравка.
Княгиня на мить забула про бороданя та про свою владнiсть. Вона раптом стала перед дiвчинкою навколiшки, пригорнула її до себе, сховала
обличча у її дитячих грудях:
- Не сердься! Тримайся та будь терплячою! Така вже наша жiноча доля! Чоловiки граються у вiйни, а ми повиннi наводити пiсля цього порядок, виходити за них замiж, народжувати синiв, якi знов будуть гратися у
вiйни...- Вона глянула на Дубравку. - В тебе теж буде важка доля. Але iншої нам з тобою боги не дали. Будь терплячою, сонечко!
Пiдвелася, та пiшла до лодiй. Синьоокий парубок, раз у раз обертаючись на Дубравку, пiшов за нею. За ними подалася княжа варта й через хвилину лодiї були вже на бистринi. Ще за якийсь час вони пристали до острiвця, люди пiднялися на скелю й усi зникли за заборолом...

- 4 -

- Пiшли на подвiр’я, мiй князю, за забороло! - почула Дубравка тремтячий голос Любомира.
Вона здивовано подивилася на нього. Таким схвильованим поважного боярина, її названого батечка, мало хто бачив.
Вiн озиравсь навколо та прикрикував на варту, щоб пильнували малого князя, якого їм, деревлянам, з такою вiдвертою довiрою лишила на опiку Велика княгиня. Правда - всього на кiлька годин. Правда - з великою дружиною та з воєводою Свiнельдом! Але ж - залишила! Найдорожче, що в неї є...
- Iди, Дубравко, до князя, дай йому свою руку, вiн тебе поведе! - зненацька наказала Милослава.
Дубравка застигла з вiдкритим ротом. Данько обурено стулив губи. Малий Владко пирснув у долоню та почав нишком дражнитися, мовляв, теж менi, молодята! Святослав навiть не обернувся до Дубравки, чекаючи, поки вона пiдiйде. Дорослi теж на мить застигли, передбачаючи новий спалах неконтрольованих дитячих почуттiв. Але ж, вiдносно деяких речей щодо дiтлахiв, княгиня вiддала недвозначнi накази.
- Йди! - пiдштовхнула Дубравку Дарина. - Не треба комизитися!
- Подай, будь ласка, дiвчинi руку, князю! - м’яко, але владно наказав Любомир. - Так звелiла велика княгиня!
Святослав призирливо примуржився, але все ж таки простягнув Дубравцi долоню, засмаглу та тверду вiд вправ з мечем. Дубравка простягнула свою, малесеньку. Але теж засмаглу та майже таку ж тверду вiд таких самих вправ.
Святослав боляче стиснув її. Дубравка вiдповiла таким же сильним стисканням, та ще й непомiтно обхопила хлоп’ячий зап’ясток i злегка повернула, як вчив Луконя. Не сподiваючись на таку капость, Святослав мало не скрикнув вiд несподiваного болю й розлютовано подивився на дiвчинку. Вона ж тiльки вище задерла пiдборiддя, дивлячись незворушно великими, чистими, синiми очима: що таке, мовляв, є якiсь проблеми?
Бiльше вони одне на одного не дивилися. Йшли немов вороги. Дубравцi раптом невiдомо чому захотiлося плакати. Але вона проковтнула це бажання та тiльки мiцнiше стулила вуста.
Таким же ображеним почувався й Данислав, який йшов позаду Дубравки. А коли на його плече лягла заспокiйлива батькова рука, вiн мало не зiрвався, мало не заплакав та не припав до неї у пошуку розради та захистку.
Похмурi дорослi вiдчули темну тiнь Чорнобога, яка накрила дiтей та їх усiх й вiщувала щось важке й невиправне...
На величезному подвiр’ї боярського маєтку усi спершу пiдiйшли до малого родинного капища, де стояли Дажбог, Перун, Макоша та малі боги. Дубравцi здалося, що дiдусь Дажбог сьогоднi дивиться на неї особливо лагiдно та журливо, а сувора Макоша нiбито хоче сказати щось важливе. Але поряд так багато людей та ще й цей незрозумiлий Святослав, тому боги мовчать. Чекають, коли зiйде молода Луна й
Дубравка прийде одна iз шовковою стрiчечкою для Макощi та жмутком золотого колосся для Дажбога, iз квiточкою для Лади та пригорщею зерна для Берегинь. Перуновi вона нiчого не дасть. Це не її бог. Вiн зайда тут, на древнiй деревлянськiй землi, яку нагло полонив, i дивиться тепер призирливо та зверхньо. Так, як злостивий Святослав. Бо ж вони iз Перуном - кревнi. Це про них казала княгиня, що чоловiки граються у вiйну, а їм, жiнкам, тiльки й дiла, що народжувати для неї нових гравцiв.
Доки дорослi змащували вуста богiв олiєю та кидали у священий вогонь жмутки пахущого зiлля, Дубравка нишком подивилася на Святослава.
Несподiвано погляди їх зустрiлися. Обiдва зашарiлися, вiдсторонилися, розiрвали войовниче сплетення гарячих пальцiв.
Натовп дорослих розсипався, кожен зайнявся своїм дiлом.
- Ви можете погратися, дiти, та познайомитится поближче... – сказав Любомир, та залишив їх на самотi.
Якусь хвилю вони стояли мовчки. Потiм Данько глибоко зiтхнув та порушив мовчанку:
- Ми можемо пiти подивитись наших коней. Чи пострiляти iз лука на ристалищi.
- I вона теж? - запитав Святослав, не дивлячись на Дубравку.
- Вона стрiляє краще за усiх, - вiдказав Владко. - Навiть краще за Луконю!
- То, мабуть, ви не вмiєте стрiляти! - посмiхнувся Святослав.
Дубравка прошепотiла щось на вухо Даньковi та побiгла у хороми. Святослав задоволено хитнув головою:
- От i хай iде. А ми - до коней, гаразд?
Любомир дивився у вiкно на хлопцiв.
Малий худорлявий пустун Владко вiдверто розважався, спостерiгаючи за розвитком подiй у трикутнику Дубравка-Святослав-Данислав. Вiн завжди полюбляв встромлювати свого поплямованого ластовинням носа до цікавих справ, за що раз у раз вiдповiдав його вогняний чуб.
Святослав й Данько були чимось схожi. Настiльки, наскiльки бувають схожі дванадцятирiчнi пiдлiтки. Обiдва русявi, засмаглi та вправнi. Тільки Данько трiшки вищий, а Святослав - кремезнiший. Карi очi в Данька теплi та лагiднi, а сiрi очi Святослава - суворi та безжальнi. Хода у Данька впевнена та розкута, а Святослав рухається, як пардус на полюваннi - м’яко та сторожко. Тiльки Святослав - великий князь Київський, а Данислав - всього лише син князя-малiка невеличкого деревлянського племенi словнiв. Хоча невiдомо ще, чие коріння славнiше на Русi: нащадка напiвнорманських зайд, чи нащадка старовинних володарiв первiсної як Велика Мати деревлянської землi. Для деревлян син князя-вовка всього тiльки вовченя. Але ж сьогоднi верх над усіма взяла молода вовчиця. I вже сім рокiв деревляни мають iз цим миритися...

- 5 –

Дубравка перевдяглася у своє улюблене вбрання й побігла до хлопців.
Знадвору було тихо. Тільки десь у відкритій літній трапезній почула вона голоси дорослих. Почула й чомусь несподівано для себе спинилася за рогом, прислухаючись до дивних речей:
- Нічого не вийде з цього шлюбу! – згорьовано казав Любомир. – Бачили, як він від неї сахається?
- Та вони ж іще діти! Прийде час – очей одне від одного не відведуть. А ні – то й що з того? Змиряться. – відказав Свенельд.
- Якщо б Дубравка зараз таки зрозуміла, що він чоловік їй – не знаю, щоб з нею й сталося…
- Що вона взагалі про шлюб знає?
- А мабуть таки усе. ЇЇ гарно навчають. Та й сама вона чим тільки не цікавиться… Вона усе на світі знає. Крім того, мабуть, що в неї самої вже є чоловік.
- Так… Їй три літа було, як ми їх окрутили, - хижо всміхнувся воєвода.
Любомир зиркнув на нього зненависно, але прикрив очі, бодай вовк-находник не помітив гарячкового блиску, й знехотя сказав:
- Не ми. А ви… але все одно пам’ятайте – це вона Велика княгиня Малфреда Древлянська. А Дерева – це її спадок. І що ви без цього спадку?
Свенельд скочив на ноги й схопився за меча. Та Любомир спокійно сидів на лавці, не звертаючи уваги на знавіснілого від люті варяга:
- Сядь, – тихо проказав він. – Сядь й охолонь. Ти зараз мій гість. А гостей деревляни не ображають. Тільки прошу тебе, як прийдеш до нас у Дерева по свою дань – не бери більше, ніж тобі покладено! Не бери! Бо беріз у нас ще вистачає, пане…

- 6 –

Дубровка захлинулася у безмовному крику. Вона затулила собі ротика малесенькими долоньками й тоді крик вилився з неї гарячою хвилею сліз. Вона – Велика княгиня Деревлянська Малфреда? А той крижаний Святослав – находник та загарбник, - її чоловік? Вже сім літ в неї є чоловік, й ніхто їй про це не розказав? А той бородань на заборолі – хто він? Чи не батько її Малфред Деревлянський? Бранці! Бранці…
Кинулася кудись бігти, щось розпачливе кричати, тупотіти ногами… Але схаменулася. Бо згадала пристрашене Луконіно: «Ти ж не хочеш, щоб ми усі померли?»
Вона не хотіла.
Впала у теплий пил, притисла рученята до затерплого серденька, полежала трохи, піднялася, та непоспіхом, гордовито пішла до хлопців.

- 7 –

- Як будемо змагатися: пiшки, чи кiнно? - спитав у Святослава Данько.
Хлопцi у зброярнi роздивлялися луки. Луконя тiльки посмiхався, спостерiгаючи, як вони прицiнювалися до найбiльших бойових, з яких стрiляли важкими стрiлами iз заборола пiд час (чур йому!) облоги. Вони намагалися пiдняти їх та натягнути тятиву. Нарештi здалися та, вiдсапуючись, пiдiйшли до легкої зброї.
- Звiсно ж, на конях! - пролунав iз дверей дзвiнкий голос Дубравки.
У м’яких шкiряних чобiтках, штанах та туніці, з пiд якої виглядала тонка бiла сорочка; з довгим двосiчним мечиком у пiхвах, приторочених до шкiряного, прикрашненого начищеними бронзовими бляшками паску; з туго заплетеними та викладеними короною навокло голови темними косами; з великими темно-синiми очима та розпашiлими вiд хвилювання щiчками - вона була дуже гарна. Данько не мiг вiдiрвати вiд неї очей.
- Це чоловiча справа! - знов почав сердитися Святослав.
- Деревлянки вмiють робити цi справи не гiрше за чоловiкiв! – сердито вiдказала Дубравка. - А може, навiть i краще, якщо цi чоловiки – свеи чи мурмани!
Сказала й вiдчула, що це було зайве. Бо хто ж вибирає предкiв?
Вона узяла легенького лука, сагайдак iз тонкими гострими стрiлами та вуздечку для свого маленького коника, й пiшла. Хлопцi й собi запаслися необхiдним та потягнулися за нею.
- Прабабця мого батька теж була деревлянкою! - несподiвано вiдказав Святослав, помiркував та чесно додав: - Вона таки ходила у походи. Але ж ти - не багатирка, а всього лише десятирiчне хвастливе дiвча!
- Я – Велика княгиня Древлянська та Київська Малфреда! – несподівано для себе злостиво, як кілька годин тому й Святослав, відказала Дубравка. – А ти – зайда, хоч й чоловік мені! Не я за тебе йшла! – вона кричала все голосніше. - І якщо не захочу – прокричу на увесь білий світ, що ти мені немилий – та й піду! – її вже били дрижаки, коси розкуйовдилися, личко розпашіло. – Піду!!!
Луканя вжахнувся почутого, підбіг до Дубравки, вхопив її на руки та затулив рота.
А вона страшенно пручалася та кричала все голосніше, зовсім втративши тяму:
- Я не хочу тебе! Піду! Піду! Й заберу собі своє князівство! Бо воно моє! І Київ – древлянський! Мій Київ, мій… мій…