Я дуже добре пам'ятаю,
Як у сталевому птаху сказала ти:
Про те, що так і закохатись в мене можна,
А от насправді сталось навпаки.

Я закохався в тебе до нестями,
Неначе це зі мною сталось в перший раз.
Чудові карі очі снилися мені ночами,
В яких тонув я безпорадно, відчуваючи екстаз.

І ось одного ранку на світанку,
Коли до нас прийшла весна.
Милуючись весняним сонцем,
Зробити дещо здумав я.

Бажання було трохи романтичним,
І щоби більше не втрачати час.
"Рушай!" - сказав собі я голосом величним,
Неначе Аполлон прогримотів з гори Парнас.

І ось на всіх парах до тебе мчу я,
Неначе той поштовий голуб, що несе,
У дзьобі звістку, а насправді квітку,
Що означає: "Таню, я люблю тебе!"

Але в той день ти так і не дізналась,
Про те, що я хотів освідчитись тобі.
З красою гір карпатських ти віталась,
А я не міг нічим зарадити собі.

Про це тобі сказати я волів би прямо в очі,
Але зробити не під силу це у даний час мені.
Від тебе я, Тетянко, божеволію щоночі,
Бо мої розум з серцем наче одурманені.


Березень 2017