Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не крутонутись до юрми,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Степан Радіон*
Це скільки часу легітно стекло,Який тамує учорашню силу!
У вічності прояснене чоло:
Ні, Радіонa не забуло Сильне.
Степанко вчасно йшов у світ. Село
Не бачилo таку юнацьку мужність.
Війні тоді завиграшки було:
Стелила шлях, дала надію, друзів.
Повернення щемкі настали дні.
Не та Олика… Радзивіллів замок…
Оунівці і днини вогняні,
Примружені повстанcькими вітрами.
Не довго по Волині втіха йшла.
Фашист ошкірився натужно, владно,
Жадав покори, щоб іржа-імла
Тлумила правдоньки святі свічада.
Тризуб, орел і зорі з-над Москви,
Надія й мука на олицькім тракті
Спиняли серед зимньої мокви,
Але Степан ішов, за вищим знаком.
Це допомога Божої руки.
Вона відкрила превелике серце
У краї, у повстанськім, де вовки
Пили-хлебтали кров козацьку з перцем.
Покинута домівка. Назавжди.
Степанове призначення -- пустелі.
У душу закрадались холоди:
Нова земля, тропічні паралелі…
В Австралії прамову боронить –
Не в Луцьку , Львові, там, де моветони
Значущості своєї розіпнули нить
І боряться, як і жили, -- умовно.
В Австралії кокó і кенгуру –
Не рідні мальви, сонце-покотьоло…
Постив Степан, щоб не писать «муру».
Не Брут Хома – але окреслив коло.
І не чужинський біснувався Вій,
Псував авто і сіяв анонімки --
Зродився українофобозмій
Уже не від москальки, не від німки…
І пан Степан розчулився в листах,
Мені писав: паскудне товариство…
А сам – думками, зором, ніби птах,
Ширяв іскристо, легко, чисто.
Я мав би старості додати сил,
Про Сильне щось утішне написати...
Але у нас були дурні часи,
Коли в еліті – бевзі пелехаті.
Хто не продався – України цвіт…
Але за неї – не ішли на страту.
І без війни синам летіти в світ?
З якого боку проклинання, зрада?
Тепер так само. В домі – околіт.
На чужині – і дурнів небагато,
І крила там розправлені в політ.
Німує Україна. Сум. Утрата.
Столітня недобачена загата.
2009 p.
* Степан Радіон(1912 – 2007) – уродженець села Сильне Луцького повіту(нині Ківерцівського району) на Волині. Член ОУН, журналіст, письменник, науковець. Перебував у еміграції у Кракові (1939–1941). У 1941 р. очолив Олицьку районну управу. У роки Другої світової війни емігрував до Німеччини. У 1949 р. прибув до Австралії, поселився у м. Мельбурні.Член Об'єднання українських письменників «Слово», Спілки письменників України, член-кореспондент НТШ, дійсний член Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук, почесний доктор літератури університету Аризони (США), дійсний член Інституту Дослідів Волині, член Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії, член Асоціації австралійських письменників. З 1994 р. почесний професор Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
