Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Степан Радіон*
Це скільки часу легітно стекло,Який тамує учорашню силу!
У вічності прояснене чоло:
Ні, Радіонa не забуло Сильне.
Степанко вчасно йшов у світ. Село
Не бачилo таку юнацьку мужність.
Війні тоді завиграшки було:
Стелила шлях, дала надію, друзів.
Повернення щемкі настали дні.
Не та Олика… Радзивіллів замок…
Оунівці і днини вогняні,
Примружені повстанcькими вітрами.
Не довго по Волині втіха йшла.
Фашист ошкірився натужно, владно,
Жадав покори, щоб іржа-імла
Тлумила правдоньки святі свічада.
Тризуб, орел і зорі з-над Москви,
Надія й мука на олицькім тракті
Спиняли серед зимньої мокви,
Але Степан ішов, за вищим знаком.
Це допомога Божої руки.
Вона відкрила превелике серце
У краї, у повстанськім, де вовки
Пили-хлебтали кров козацьку з перцем.
Покинута домівка. Назавжди.
Степанове призначення -- пустелі.
У душу закрадались холоди:
Нова земля, тропічні паралелі…
В Австралії прамову боронить –
Не в Луцьку , Львові, там, де моветони
Значущості своєї розіпнули нить
І боряться, як і жили, -- умовно.
В Австралії кокó і кенгуру –
Не рідні мальви, сонце-покотьоло…
Постив Степан, щоб не писать «муру».
Не Брут Хома – але окреслив коло.
І не чужинський біснувався Вій,
Псував авто і сіяв анонімки --
Зродився українофобозмій
Уже не від москальки, не від німки…
І пан Степан розчулився в листах,
Мені писав: паскудне товариство…
А сам – думками, зором, ніби птах,
Ширяв іскристо, легко, чисто.
Я мав би старості додати сил,
Про Сильне щось утішне написати...
Але у нас були дурні часи,
Коли в еліті – бевзі пелехаті.
Хто не продався – України цвіт…
Але за неї – не ішли на страту.
І без війни синам летіти в світ?
З якого боку проклинання, зрада?
Тепер так само. В домі – околіт.
На чужині – і дурнів небагато,
І крила там розправлені в політ.
Німує Україна. Сум. Утрата.
Столітня недобачена загата.
2009 p.
* Степан Радіон(1912 – 2007) – уродженець села Сильне Луцького повіту(нині Ківерцівського району) на Волині. Член ОУН, журналіст, письменник, науковець. Перебував у еміграції у Кракові (1939–1941). У 1941 р. очолив Олицьку районну управу. У роки Другої світової війни емігрував до Німеччини. У 1949 р. прибув до Австралії, поселився у м. Мельбурні.Член Об'єднання українських письменників «Слово», Спілки письменників України, член-кореспондент НТШ, дійсний член Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук, почесний доктор літератури університету Аризони (США), дійсний член Інституту Дослідів Волині, член Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії, член Асоціації австралійських письменників. З 1994 р. почесний професор Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
