***

Хуртови́на й Снігові́й, тобто мама й тато,
узялись навперебій діток рахувати.
Перебрали імена – немала сімейка:
донь – як снігу, то не сміх, а синочків – жменька.
Почали лічбу з дівчат – тішаться, нівроку,
але їх – немов курчат у рябої квоки!
Хугави́ця, Заметі́ль, Ху́га і Заві́я,
Завірю́ха, Кушпела́, – непроста затія.
Далі – Ві́хола, Юга́, Хви́ща і Заме́та,
Хви́жа, Хи́за і Пурга́, – снігові тенета.
Ще Мете́лиця, Кура́, Крутія́, Шару́га,
Снігові́йниця, Меті́ль і, звичайно, Фу́га.
А найменшенькі між них – За́меть і Сніжни́ця,
Заметі́льниця, і ще – спритна Снігови́ця.
І Хуртеча тут-як-тут, осьдечки й Хурде́ля,
Снігокру́тниця мала сніжної пустелі.
А Хурде́лиця притьмом обняла Хурди́гу
і Заві́йницю умить вигнали на кригу.
– Скільки можна рахувать – то коли ж сніданок? –
Обізвалися нараз Хугові́й з Бура́ном.
– Ось тепер, здається, всі! – засміявся татко.
– Ні, не всі! – сипнуло сніг Ві́хало -малятко.

18.03.2017