«И днём и ночью кот учёный
Всё ходит по цепи кругом;
Идёт направо - песнь заводит,
Налево - сказку говорит»
А.Пушкин «У Лукоморья дуб зеленый»

У скількох казках стрічав котів, що розмовляли по-людськи, та ніде не вдалося дізнатись, як вони цьому навчились. Аж ось у підручнику англійської мови К.Е.Еккерслі натрапив на докладне відтворення цього неабиякого процесу.
Йдеться про жінку, котрій здалося, що її кіт Плуто намагається копіювати все те, що вона сама робить. Найбільше її вразило, що вихованець не просто зазирає в дзеркало чи вмивається, як і його господиня, а й ворушить губами, коли вона з кимось розмовляє.
«А що як з допомогою тих страв, які щодня вживаю,вдасться навчити кота розмовляти?!»- спало на думку дослідниці. І ось наступного ранку всадовила вона кота за стіл навпроти себе. Намазаний густою верствою масла хліб, смажена картопля й пудинг швидко зникли з допомогою виделки й ножа. Запивши все це солодким чаєм,схрестивши задні лапи, передніми кіт церемонно взяв простягнуту йому сигару й запихкав ароматним димом.
Минали місяці, кіт напрочуд швидко засвоїв світські манери господині, справно поглинав кількаразові страви, але не приносив цим очікуваної радості дослідниці. Як і на початку експерименту тільки ворушив губами замість говорити.
У пошуку надійнішого засобу, аніж спільне застілля, невгамовна жінка вдалася до того, що б не насмілилась зробити доти. Те, що не входило в її плани на початку експерименту. Його підказав старезний папуга, що ні на хвилину не замовкав і, начебто відчуваючи свій кінець, ніяк не міг наговоритися. Врешті-решт він просто набрид господині.
«Зроблю полегшу собі, а котові дам балакучість папуги!»- зраділа дослідниця, покінчивши назавше з невгамовним птахом.
Треба було бачити, як підопічний, майстерно володіючи виделкою й ножем,поглинав м’ясо
колишнього балакуна, доповнене смаженою картоплею та вареною капустою.
І враз,ще не впоравшись з усім,що було на столі, кіт блискавично вискочив з крісла і в помешканні пролунало: «Стережись!» Мовби скам’янівши, жінка навіть не поворухнулась, з подивом дивилась на кота. І за якусь мить на її голову звалився шмат стелі.
Кіт похитав головою , а потім з докором звернувся до потерпілої: «Пять років ти вчила мене розмовляти. І ось, коли я нарешті заговорив,попередивши про небезпеку, ти не спромоглася почути».

P.S.
Цю історію розповів один із учнів професора Прістлі. Коли хтось із однокласників спитав, чи сам він вірить у розказане, той відповів: «Вірю. Щоправда, із застереженням: кіт не їсть варену капусту».