Інколи через чиїсь страждання Господь посилає нам прозріння. От і тепер це прозріння повинно прийти до багатьох українців через страждання маленької, але надзвичайно мужньої жінки - Ганни Гарус. Ця жінка не розгубилася, не впала у депресію коли на неї звалилося непомірне горе, бо не мала на це права перед своїми діточками і пам'яттю коханого, який до останнього подиху боронив рідну землю і мову, і звичаї, і пісню.
Вона ще тільки потроху почала оговтуватися від усього , що враз звалилося на її плечі, радіти маленьким святковим подіям, які намагалися влаштувати для неї і її п*ятьох дітей небайдужі люди і друзі і от таке страшне потрясіння... До неї простягає свою брудні лапи ворог і за що? А за те що розмовляла на своїй рідній землі і своєю мовою, а не мовою підлого завойовника.Скільки ж нам українцям ще потрібно вилити помий на голову, скільки убити, покалічити найкращих синів нашої землі, щоб ми прийшли до тями і втокмачили у свої голови, що не буде вільної і незалежної країни без її мови, що не випадково вороги дуріють, коли чують нашу мову, бо розуміють, що кінець їх близько. А в школах домінує російська, на вулицях міст також, люди, що ми робимо з країною. Меншовартісність зашкалює, як сормно було читати деякі коментарі. Можливо хоч зараз, завдяки цій жахливій події, яка висвітила справжнє відношення, без прикрас до всього українського у місті на Дніпрі, будемо намагатися щось змінити у собі. Коли є бажання, то це зовсім не важко, а коли немає бажання, то виходить, що і любові справжньої, глибокої і жертовної до України немає.