Мій Рубікон невидимий й нежданий,
який вдалося вкотре перейти,
і став колишнім нинішній коханий,
і сплутав дати, погляди, сліди,
посіяв у мені сумяття й тугу,
не відрізнити правда де й брехня,
хоч мовчки брав багато мою руку,
і тіло, якби міг, то брав щодня.

Разів по три, не менше, і насильно,
втискався в плоть, втамовуючи хіть,
кохатися і грати у всесильних,
цілунками лишати в мені слід,
нав'язлива огида й порожнеча,
любив себе аж надто, через край,
а я пристойна і якраз доречна,
якщо не так щось, отже, вибачай.

Простий, як картоплина у мундирі,
а ти хотіла, панно, фрікасе?
А ти хотіла щось? Доволі дивна,
коли не роздивилась оте все,
а я такий, як є, бери і падай,
вклоняйся в реверансі і давай,
дивуй і феєричним шоу радуй,
лишу тобі я мідяка на чай.

Оце така є приказка і казка,
мораль така - шануйсь й ціни себе,
і зійде і на тебе Божа ласка,
коли не зрадиш сам перед себе.
Коли не втратиш ти свого обличчя.
Коли оману скинеш із очей,
не побоїшся висказати в вічі,
що то не лицар, а всього плебей.
Що тіло - то твоє здоров'я й власність,
а не нахаби річ, вперед, цінуй!
Жени подалі, хто не чує плачу,
але себе і душу не гвалтуй.