« Що є любов…»

Риторичне запитання

І
На етюди
Минають покаянні дні.
Гріхів уже немає,
та є Амур, що навесні
на інші спокушає.

Лукавий ангел у серцях
ламає перепони
і наяву, а не у снах
підсовує скоромне.

Перелопативши труди,
ідемо на етюди...
Праворуч – озеро, сади,
наліво – пересуди.

Життя малює аніме,
якого не буває,
і уявилося саме
біля хатини скраю.

Пейзаж – опалені кущі,
палітра Маріули…
Вона малює, як дощі
оплакують минуле.

І як не вірити у ці
видіння випадкові,
коли усмішка на лиці
і очі загадкові?

І як повірити у те,
що за межею раю
буває грішне і святе,
яке не спокушає?

І це тобі не фаберже,
омріяне весною.
Вона як писанка уже
мальована тобою.

І дивуватися не зле,
коли ми не ліниві
на несподіване, але
не видумане диво.

Нічого доля не дає,
аби минало всує.
У неї – кожному своє
у пам'яті ночує.

За ці омани нічиї,
і за оказію її,
і за дівочу вроду
дарує доля не одній,
але обіцяну не їй
мою поему-оду.

ІІ
У келію
І як воно зі сторони
не смішно виглядає,
а юну діву за тини
ніщо не заховає.

Одне, що лицаря нема
або набив оскому,
бо як би писанка сама
котилася із дому?

Язик відомий талалай.
Куди би не кортіло,
а от екскурсія у гай –
це благодійне діло.

Куди дорога не веде –
у келію, до лісу,
а не усидіти ніде
Діані і Уліссу.

А тут і пасіка, й рої,
і аромати цвіту,
і краєвиди нічиї,
і є чим напоїти.

Не розійтися на межі.
Ачей і діду не чужі
цяцянки молодої?

У неї – скельця-візажі.
У нього інші міражі.
І тішаться обоє.

ІІІ
Її візажі його очима

Ой не байдужі до любові
веселі шукачі пригоди,
які видумують умови
і не цінують епізоди.

І сивочолого Жуана
не полишає ще надія,
що оживе його кохана
із юності єдина мрія.

І ось – явилася весною
шукати рясту проти ночі.
Світили юною жагою
її азійські карі очі.

Вони сміялися, і гріли,
і научали йти по лезу,
і нагадали ночі білі
і сині аромати безу.

І ось воно! Не за горою –
уже не перше, й не останнє,
очарування тою грою,
що не дає розчарування.

І не біда, що одинокі.
Але – розділені літами.
Напій березового соку
не додає п'янкої тями.

Ачей забули Божу ласку
незрячі душі? Цього разу
нехай гуляє їхня казка
поза тини і перелази.

А небо супилось грозою
і рикошетило громами...
І одинокою сльозою
луна упала за лісами.

.......................................
Надія чорними ночами
живе минулою любов'ю.

ІV
Його міражі її очима
Вона художниця сама
і не одна у мами.
У неї донжуанів – тьма.
Малює їх ночами.

У кожного свої діла.
Не помічають жінку.
І кожному вона дала
уже свою оцінку.

Сивобороді як завжди
бажають в «Отченаші»
собі насущної їди –
березової каші.

Кубіта – юна як весна,
а він, тугий на вухо,
не добачає, що вона
живе за Божим Духом.

Картина маслом – сивий Дон
і Діва, що ні разу
не переходила кордон
такого перелазу.

І усміхається йому
тоненьке юне чудо.
А він боїться, – обійму,
що скажуть добрі люди?

І буде снитися обом,
які активні на підйом,
були вони щасливі.

Ой, не дається висота,
коли неміряні літа
вертають неможливе

                              04.2017