« Буває день, буває час...»

О. Пушкін

                        І
Одного разу, так буває
і не один, буває, раз,
коли її уже немає,
щось «зааукає» у нас.

І пригадаємо кубіту,
яку чекали за селом,
аби надією зігріти,
якби судилися обом

урочі сни у віщі ночі,
усміхнені віч-на-віч очі
і у руці рука її.

Але Дунаєм чи Невою
тече надія за водою
у володіння нічиї.

                        ІІ
Жила-була. І як її не звали:
Гафійка, і Оксана, і Орися...
Якби ми не боялись опектися,
кого би ми лишень не цілували?

На головне не вистачає часу.
Ні. То не те – фарбовані лисиці
або чужі і файні молодиці.
А от свою упізнаю́ одразу.

Найперше – щира усмішка й довіра.
А далі – як усю себе покаже
і як її душа на душу ляже...
Але вона напевне із ефіру?

                        ІІІ
Уже не парсеки між нами,
а води на самому дні.
Живемо одними думками,
плекаємо мрії одні.
Хоча я гадаю, що знаю,
що – всує і як – напока́з,
у сто разів більше згадаю,
якщо поцілуєш цей раз,
коли залишаю навіки
і землю свою, і любов.
Немає у серці обнов.
Обійми живої – це ліки.
Але не об'єднують ріки,
як дух у душі охолов.

                              2016-2017