Ох, і мавка попалась, вогниста!
Пахне дубом. Насправді ж - вулкан!
Одриваю з вінка її листя,
Витанцьовую хтивий канкан.

Очі діви, неначе у рисі,
Дикуваті і трохи лихі.
Її стогони - музика, пісня,
Увертюра кохання, жаги.

Під такою до ночі сконаю,
Розірветься життєве шатро.
Самогубця не пустять до раю -
Брязне брамою лютий Петро.

З неба крапле. Ліс пахне грибами,
Чемно бриль опустив боровик.
Він не буде тривожити даму:
Хоч із лісу, але ж - чоловік.

У дикунки нема пієтету,
До лампади моя сивина.
Душу тягне у темряву, Лету,
Прагне випити сили до дна.

Та у мене доволі нестриму,
Є малий та вагомий секрет.
Добровільна скінчилася схима:
Був - монах. А однині - поет.

У печері гнув спину роками,
Око зріло лампади, пісок.
Та пішов несвятими стежками -
Нині руці тримають сосок.

З лісовичкою тішуся ловко,
Катуляюсь як жук-скарабей.
Хай пізнає голодного вовка
І не губить нещасних людей.

Утекла понадвечір у хащі,
Вовкулакам доносить плачі,
Сипле сльози солоні їм в пащі.
Я ж вичісую з чуба кліщів.

Ліг удома спочити на лавку,
В грудях пусто (оце відкриття!).
Таки душу поцупила мавка,
А без неї - навіщо життя?

Вицвітають майори та айстри,
Та несила одвести біду.
Стану я незабаром Чугайстром,
На загибель лісниць поведу.

07.08.2017р.