Свище вітер, осріблений вітер,
В лагіднім шелесті сніжного шуму.
Мабуть, я вперше собі помітив,
Так я ніколи іще не думав.

Хай поміж вікнами гниль і сирість,
Смутку і туги немає і згадки.
Бо все одно це життя полюбились,
Так полюбилося, мов на початку.

Щойно усміхнена жінка погляне –
Я вже у пліч у її полоні.
Тільки-но чвалом промчать булані –
Я уже вдалеч лечу на конях.

О, моє щастя і всі удачі!
Щастя людське на землі любиме.
Той, хто хоч раз на землі заплаче, –
Значить, удача промчала мимо.

Легше й простіше життя сприймаю,
Все обіймаю, що є на світі.
Чи не тому ошаліло над гаєм
Свище вітер, осріблений вітер.

Текст оригіналу:

Свищет ветер, серебряный ветер,
В шелковом шелесте снежного шума.
В первый раз я в себе заметил,
Так я еще никогда не думал.

Пусть на окошках гнилая сырость,
Я не жалею, и я не печален.
Мне все равно эта жизнь полюбилась,
Так полюбилась, как будто вначале.

Взглянет ли женщина с тихой улыбкой —
Я уж взволнован. Какие плечи!
Тройка ль проскачет дорогой зыбкой —
Я уже в ней и скачу далече.

О, мое счастье и все удачи!
Счастье людское землей любимо.
Тот, кто хоть раз на земле заплачет,—
Значит, удача промчалась мимо.

Жить нужно легче, жить нужно проще,
Все принимая, что есть на свете.
Вот почему, обалдев, над рощей
Свищет ветер, серебряный ветер.