Я впускаю тебе, нову людину у свій Всесвіт, дозволяю порозглядати мене ближче, мої дивакуваті і смішні приколи, слабкості і жарти над собою.
Я впускаю тебе, бо мені здається, ми схожі, а в ізоляції людині жити важко.
Людина шукає дотичні у перехожих, тепло, промінці якого збирає, щоб грітися холодними зимовими вечорами.
Власне, ці промінці потрібні набагато раніше, коли починає зменшуватися тривалість світлового дня і перші осінні холоди стукають у шибку.
Я впускаю тебе до потаємного, а ти просто розвертаєшся і йдеш у іншому напрямку. Не тому, що тобі нецікаво, а тому, що моя внутрішня радість життю змушує тебе порівнювати свій стан і тобі хочеться вкинути ложку дьогтю в мою діжку меду.
Ми могли поговорити на чистоту, можливо, моє внутрішнє сонце тебе зігріло б, але… але ти обираєш зраду – ти готова винести на люди на посміх усе, сказане мною раніше жартома , а чи всерйоз. Та я не боюся стояти оголеною перед натовпом.
Я просто радію, що ти показала своє обличчя раніше, і мої очікування справдилися. Я не розчарована. Я сильна духом і витримаю будь-які випробування.