Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
ген за обрій, за небокрай,
де любов заливає глеками
росянистий карпатський плай,
щоб слова оселились птицями-
емігрантами в далині
і віддали тепла сторицею
тим, хто дав колись крил мені.
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
"Сіє сонечко світло промінне..."
У Львові стартує ХХІV щорічний Форум видавців. До днів Форуму буду видруковувати на Сайті Поезії свою громадянську лірику, бо поети у всі часи є виразниками ідей суспільства, в якому живуть. Думка про ідею "мистецтва для мистецтва" ефемерна, бо саме мистецтво - це відголосся на потреби соціуму. Отож, в поезії акумулюються всі видимі і невидимі суспільні процеси, найважливіші на відповідний момент ЧАСУ. В цьому розумінні я, як і всі інші творці Слова - соціально заанґажована. В моїй поетичній скарбниці є присвяти великим ПОЕТАМ, на творчості яких формувалося багато поколінь обдарованих поетичним даром українців.
Коли відбуваються зміни суспільних щаблів розвитку держави - поети завжди йдуть у передніх лавах борців.Так було колись, так є і зараз.
СВІТЛО ПРИЙДЕШНОСТІ
«…з давніх брудів і думка розкута,
Ожиємо, брати, ожиєм!»
Іван Франко
Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…
…Бо то справді нечувана розкіш – вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля! (…І міста українські… і села)…
Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік, хоч би й стала хвилина остання…
Сонце, сонечко… світло жарке молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке – як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков, що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
«з давніх брудів і думка розкута…»!
…О, нещасні людці у кровавій ріці вод торішніх, мутни́х – стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці – оживайте і жийте… й боріться!..
20.07.2017р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
