Коріння помсти проростають з минулого
І вбивають майбутнє

Ю. Брайтон

У степу, великому безмежному степу випав мабуть останній сніг, за цю теплу зиму. Одразу під ранок, як сніг перестав падати, темні важкі хмари пробило вогнене око Хорса - ясносяйного, сина Рода, брата самого Велеса і степ засяяв небаченими яскравими кольорами....
1.
Великий сивий кінь, опустивши голову, важко бив копитом у тверду, степову землю. Цей стукіт привернув увагу кількох хлопчаків, які піднявшись на крутий пагорб, обережно визирали через сухі кущі. Вони вийшли на полювання по перших слідах. З вершини пагорбу було видно коня, що стояв на непримітній стежці, яка ховалася у непролазних кущах та бив копитом коло купки снігу. Сліди були свіжі, вони тягнулися через непримітний прохід у суцільній смузі пагорбів, про який мало хто знав... Хлопці, приготувавши луки та заклавши стріли, почали безшумно підкрадатися, чатуючи на небезпеку. Підкравшись ближче вони побачили на сідлі та на спині коня плями свіжої крові, а з купки снігу стирчало кілька стріл, з небаченими тут досі перами, а до сідла був приторочений великий меч, руків’я якого стирчало якось незвично, але мабуть дуже зручно для вершника... Кінь повернув голову і побачивши їх неначе заспокоївся і зробив кілька кроків вбік зі стежки, ніби даючи дорогу. Вже не вагаючись мисливці розкидали сніг, що вже почав танути і побачили людину стікаючу кров’ю. Одна стріла пробила навиліт плече і вістря вилізло назовні, ще дві засіли в спині... Якимсь дивом людина ще ледве дихала, ніби Боги берегли її і хлопці заходились коло неї – обережно ламати стріли, зупиняти кров, щоби обережно покласти на коня. Кінь ніби відчув, що його господарю хочуть допомогти – сам підійшов і тихо стояв не ворухнувшись, поки прив’язували тіло. Один з хлопців обережно взяв повід і розсунувши кущі повів коня по таємній стежці серед густого чагарнику, інші заходились ховати сліди і згодом ніщо не нагадувало про те, що тут сталось – ні слідів, ні крові...
Таємна стежка вела петляючи межи пагорбами, падаючи у яри, перебігаючи струмки та знову зникаючи у чагарниках. Це навіть була не людська стежка, а скоріше непримітна звірина стежина... Врешті вона вивела мисливців і коня з пораненим до підніжжя високого кам’янистого пагорба, пробігала через вузький прохід між великими каменями та стрімко зникала в глибоке урвище, затягнуте серпанком туману... У самому низу, пройшовши уздовж потічка, підійшли впритул до нібито завалу – стіни з нагромадження кам’яних брил. Вода витікала з-під того завалу, ніби підземний струмок. Передній видав особливий тихий свист і кілька важких брил почали рухатись, відкриваючи вузький прохід. З проходу назустріч вибігли вартові, підхопили коня, пораненого і зникли в середині. Заскреготали важелі і прохід почав закриватись... Старший з хлопчаків – мисливців посміхнувся, поправив лука за плечима і промовив:
- То що, пішли назад. Їсти все ж треба, а ми ніякої дичини не добули... – Сказав поважно, як дорослий, наказуючи...
І маленький загін безшумно щез у тумані урвища.

2.
Застава була по суті руїною древнього городища, що колись давно стояв на великому пагорбі, недалеко від перетину степових шляхів. Ззовні це виглядало як хаотичне нагромадження кам’яних брил і лиш подекуди, між камінням та кущами ще можна було розгледіти залишки фундаментів та невеличкі фрагменти стін будівель, закиданих великим камінням обвалених зовнішніх стін. Земля поступово ховала каміння, виростали кущі, деревця і вже ніхто здалеку не зміг би розрізнити руїну і дикий камінь. Хто були ті будівничі, чому пішли - було невідомо, але напевне, це вони знайшли під поверхнею величезну мережу печер, обжили їх та розширили, а через багато віків це місце випадково знайшли мисливці. Тепер тут була потаємна застава, далеко від кордонів землі русів, у самому серці степу, з доволі великою залогою, куди приходили гінці з найважливішими та терміновими вістями, несучи їх передати до стольного граду, приходили плутаючи сліди по степу, перевіряючись від ворожих вивідачів.
Сонце перевалило за полудень, коли загін мисливців знову повернувся, тягнучи здобич. Коло великих брил їх вже чекали дорослі, забрали здобич і наказали бігцем до брами – їх чекає сам старий Тур. Хлопці зробили великі очі і побігли так, ніби за ними на темних крилах ночі гналася сама Морана... Прохід почав відкриватись коли вони ще підбігали – їх чекали тут. Один з воїв махнув рукою та повів за собою у глиб печер. В ту їх частину, куди їх ще не пускали. Довгими переходами вони вийшли до великої зали, уздовж стін горіли смолоскипи, але чаду не було чути. Посеред зали стояв стіл, величезний, оточений смолоскипами, вкритий вовчими шкірами та рядном, на столі лежала людина, над нею схилились та щось робили невідомі, сивобороді, старі люди, з вигляду ніби волхви. Один з них підійшов до Тура и промовив:
- Ти маєш це побачити.
- Що там?
- Е ні... Сам, своїми очами побач, це твоє діло.
Тур піднявся напрочуд легко, як молодий воїн та в один рух опинився біля столу з пораненим. Волхв якраз тримав зрізаний шматок сорочки з присохлою кров’ю з плеча. Дивись сюди! – Він легко перевернув на бік тіло і тут Тур побачив малюнок на шкірі. А побачивши – спохмурнів... На шкірі плеча пораненого виразно проступили княжі грифони. Це був не простий гонець, щось тут було не так...
- Світовиде, - звернувся Тур до волхва, - зроби все що зможеш чи не зможеш, справ добрі жертви богам – він має жити.
- Не переймайся, якщо сюди дійшов – тут виживе, Боги його захистили. Високий волхв Світовид заходився коло тіла, а Тур відійшов і сів про щось думаючи.
Окремо на столі лежали уламки стріл з небаченим тут пір’ям, величезний меч, кинджал вершника, який по розмірам не поступався звичному мечу воїв. Мисливці, яких привели вої, дивились на стіл, на величезний, блискучий меч, незвичної форми. З іншого боку столу, на важкому ніби трон стільці сидів сам старий Тур. Великий, жилавий, кошлатий, з довгою бородою, сивий, страшний стариган, ніби сам вирізаний з якогось дерева. Про нього пошепки переповідали легенди, казали, що він старіший за Богів, що Боги йому помагають, що він сам замолоду виходив на рать і завжди перемагав, що він родич усіх князів і ще багато різного... Навколо нього стояли вої, переважно старші і щось пошепки перемовляли. Вой, що супроводжував мисливців, підійшов та вклонився. Старий Тур махнув рукою і хлопців підвели до нього.
- Оповідайте.
Усі заговорили одночасно. Тур підняв руку. Вони замовкли.
- По одному. По черзі. З усіма подробицями. Вої тісніше обступили мисливців щоби почути кожне слово.
Розповідь ще тривала, а старий Тур ніби з кожним словом ставав усе похмурішим. Все закінчилось і запала тиша. Волхви передали Туру витягнуті з тіла невідомого вістря стріл дивної форми. Старий Тур зважив їх на долоні і промовив:
- То щастя його, що нічний сніг заховав сліди і він відірвався від переслідувачів та нещастя наше, що коли будуть ретельно шукати – знайдуть нашу заставу. Невідомо хто робить такі стріли і хто так влучно стріляє вночі... Тож готуймось. – Помахом руки відіслав усіх окрім найближчих і промовив:
- Рада. Воєводу сюди.
Це слово луною прокотилося по печерах та переходах, стих гамір, розмови, навіть діти притихли, перестало бряжчати залізо. Невеличкі роз’їзди розчинилися в степу... Вся застава ніби завмерла в очікуванні.

3.
Троє вершників гнали коней углиб степу. Вони були мовчазні та похмурі. Втомлені коні після нічної гонитви ніяк не бажали бігти швидше. Збоку з’явилась степова балка, у якій зблиснула вода. Передній вершник махнув рукою і вся трійця спрямувала коней до води. Усім був потрібен перепочинок. Сонце вже перевалило за полудень, а сотник Зохар, досвідчений воїн степу, сидів підібгавши під себе ноги, жуючи сухий шмат м’яса і поглядав на сплячих воїв. Спати не хотілося. Важкі думи ятрили душу. Одну седмицю назад він сидів у своєму шатрі і все було чудово. Попереду набіг на урусів, а це слава і здобич. Раптом брязнуло залізо і охоронець пропустив до шатра посланця хакана. Зохар підскочив та зігнувся в поклоні. Посланець зайшов до шатра, за ним увійшла людина. Дивно вдягнена, в довгий чорний плащ, на поясі, з золотих бляшок, висів довгий, прямий меч з дорогим руків’ям. Довга борода була побита сивиною, глибоко посажені чорні очі були страшні і дивитись в них не хотілось... З-під бороди виглядав золотий, важкий ланцюг, на якому висіла особиста золота бирка хакана. Перевівши погляд на грізного посланця хакана, Зохар побачив, що той з острахом поглядає на дивного гостя. Зробивши знак Зохару піднятися, гість запитав посланця:
- Це і є Зохар?
- Так, ваша всемогутність... Посланець зігнувся у поклоні
- Ого! – сказав собі Зохар, - На цій людині золота – цілий статок... Скільки ж у нього влади???
- Мої слова – це слова хакана до тебе, Зохаре. – Слова промовляв, як справжній воїн
степу, без жодного акценту... – За день – два через ваш степ до русів поїде вершник. Мусите його взяти живим і привезти сюди, але щоби слідів не залишилось. Візьми воїв і перекрий степ щоби миша не проскочила непомітною. Скажи скільки людей треба, тобі дадуть. Хакан сказав – ти кращий. Зохар схилився у поклоні.

***
Дві сотні воїв, варта по курганах, вершники обшукують переліски та яри, прочісуючи степ ніби частий гребінець. Ніщо і ніхто не сховається від пильного ока степових воїв Зохара. Чотири дні тому він особисто проїхав по всіх постах, по засідках на шляхах, до останнього дозорця на краю і вирішив піднятися на величезний курган далеко попереду. Раптом з вершини він побачив на кордоні степа і неба цятку, вона рухалась... З того боку, де взагалі нікого не могло бути... З Зохаром було двадцять досвідчених і загартованих у боях воїв, тож він не вагаючись кинувся навздогін. Наблизившись, він зміг розгледіти вершника і коня. - Кінь великий, мабуть непризвичаєний до степових перегонів, - ця думка втішила, але тут почалися незрозумілі речі. Вершник озирнувся, побачив переслідувачів і раптом зник. Піднявшись на узвишшя Зохар побачив глибокий яр з переліском на дні і хижо посміхнувся. Він спуститься набагато швидше ніж той підніметься нагору. Зохар махнув рукою і два десятки вершників лавою сипонули донизу. Зохар скакав попереду і на великій швидкості проскочив перелісок по звіриній стежці. На схилі не було самотнього вершника. Залишився унизу? Це навіть краще, ближче буде назад тягнути. Залишивши нагорі двох вершників Зохар послав інших на пошуки. Сутеніло. Раптом дикий людський крик прорізав тишу десь унизу. Так може кричати людина, з якої живцем здирають шкіру... Потім ще один... Зохар миттєво свиснув і всі рвонули на голос. Біля невеличкого джерела лежало тіло, через десяток кроків друге... Дуже багато крові, усі ковзалися в калюжах... Коней не було...
- Ідіть по слідах! – крикнув Зохар, - Може він поранений! Він потрібен живий! Шукайте поки кров’ю не стік. ...
Троє воїв пішли по кривавому сліду, інші почали роздивлятись тіла. Ран мало, крові забагато, не зрозуміло – як можна було так легко вбити досвідчених воїв??? Сутінки ставали все густіше... Побачивши, що темніє сотник роздратовано наказав:
- Троє лишаються тут, загорніть тіла, решта за мною. ...
Він погукав тих трьох, що пішли по слідах, але було тихо. Пройшов по яру ще трохи і побачив тіла своїх воїв. У всіх було однаково перерізано горло. Тут ніби морозом по спині сипонуло – жоден з них не встиг навіть меча дістати... Зохар раптом зрозумів, що не хоче лишатися в пітьмі поруч з таким ворогом. Тихо сказав
- Всі назад, відходим на відкрите місце. Нагору.
Розвернувши коней, вони поскакали до стежки на підйом. Прикриваючи спину сотника, за ним скакали два вої. Вибравшись з яру, Зофар повернувся і побачив, що за ним тільки два коня з закривавленими спинами, а дно яру вже сховалось у суцільних сутінках... Не бачив ще свого ворога, а вже загубив семеро воїв. Сотник воював багато років, був у набігах, захоплював і палив городища русів, з лісів сівери до теплого моря кімери... Знищував і палив кочів’я інших племен та родів... Але ніколи він не бачив, щоб так вбивали... Хто ж це такий??? Якийсь містичний страх почав заповзати в душу.... Може то людська подоба якогось кровожерного бога? А він сам – жертва тому богу?
- Харад, бери коня і скачи назад до кургану, звідки ми його побачили. Клич підмогу. Веди їх по наших слідах. А ми підем за ним.
Всю ніч вартові вдивлялись в темряву, слухали ніч. До ранку чекали підмогу. Степ мовчав. Почало ставати сонце. Ні вершника, ні Харада з підмогою видно не було... Десятник Сугей підійшов до Зофара
- Тут недалеко, дай я гляну що там... Харад пропав десь.
- Давай, їдь, тільки недовго...
Сугей з місця злетів на коня і погнав його у степ. Зохар дивився йому вслід і якась тривожна думка страшно ворухнулась в голові.... Недовго довелося чекати... Вершник з’явився і стрімко наближався. Сугей. Не спиняючи коня вершник хвацько зістрибнув поруч з Зохаром і простягнув йому закривавлену стрілу.
- Підмоги не буде. Харад в степу вбитий, під курганом ще три мертвих дозорних...
- То він, цей вершник здогадався, обійшов нас і в темряві вбив гінця, вирізав дозорних коло кургану.... То тепер не ми полюєм, а на нас полюють??? Але де він зараз може бути? Кожний раз він за нашою спиною, так ніби думки читає... – І знову, як мороз по спині... – Двоє на он той пагорб, дивитись пильно, по одному не ходити. Я не каратиму нерадивих, ВІН покарає....
***
З пагорба тільки надвечір побачили рухому точку в степу, на кордоні землі і неба. Зохар махнув рукою і рештки загону подалися в тому напрямку. Тепер переслідувачі змінили тактику. Вони тримали ту ж саму швидкість, бачили вершника на тлі неба і не намагались надвечір доганяти. Зранку повторилося те ж саме. Переслідування на великій відстані, без спроб наздогнати, лише зовсім трохи скорочуючи цю відстань. На ранок третього дня Зохар побачив вирізаний кам’яний стовп на вершині кургану. Це був кордон землі вже давно неіснуючих царів, хаканів, чи князів. Імена їх ніхто не згадає, а камінь – стоїть... Приклавши руку до посіченої дощами і вітрами поверхні каменя, Зохар подивився вдалечінь і побачив, що далеко, на виднокраю тягнеться довга низка високих пагорбів. До пагорбів тулиться ліс, а між лісом та Зохаром ніби розкидані по долині великі поодинокі камені. Стежка тяглася від підніжжя пагорба до тих каменів у долині...В тих каменях він побачив свій шанс. Якщо не спускатися тут, а обійти по ліву руку край долини, можна випередити його зробити засідку серед того каміння.
Вони летіли так, ніби попереду їх чекало все золото хакана. Сотник прокричав:
- Сугей! Бери трьох воїв і з того боку стежку перекрий. – Сугей кивнув головою і повів воїв в обхід.
У цей час переслідуваний вершник сховавши коня за великими валунами, відпочивав та роздивлявся навкруги. Він не пропустив появу вершника на вершині пагорба, скажені перегони степовиків і їх намагання чимдуж коріше дістатися стежки... Коли Сугей привів воїв до того місця, де стежка вела від валунів до лісу, переслідуваний вже зник у лісі. Він спішився, прив’зав коня у гущавині, до сідла причепив лук з тулою стріл і обережно, ховаючись у тіні дерев і валунів, скрадаючись як хижий звір, почав повертатись назад до засідки. У десниці тримав великого меча, у шуйці - величезного кинджала, який був не менший за меч тих же кочівників. Перший воїн помер так і не зрозумівши звідки прийшла смерть. За спиною з’явилась ніби тінь і зблиснувше лезо перерізало горло. Другий не побачив що сталося, але почув булькаючи звуки, повернувся і втратив голову. Зблиснув меч і голова покотилась під ноги коневі, на якому сидів Сугей. Це спасло йому життя. Кінь зафоркав, голова його налякала і він різко скакнув назад. Сугей ледве втримався в сідлі. Коли побачив що налякало коня різко розвернувся, вихопив лук, наклав стрілу і миттєво вистрілив з малої відстані. Страх прийшов у душу десятника. Майже не ворухнувшись, цей дивний та страшний воїн, відбив стрілу лезом меча і зробив крок уперед. Сугей вдарив луком коня і той виніс переляканого десятника на стежку. Перед лицем свиснула стріла.
- Не стріляйте, це я!!! - Засадники опустили луки... Десятник ніби мішок звалився з сідла. Перед ним ще й досі стояли великі, страшні, блакитні, майже білі очі, в яких була сама смерть...
- Де він? - Зохан схопив Сугея за руку і почув, як того трусить. - Де твої люди?
- Вбиті, в мене на очах, я нічого не встиг зробити, я стріляв з лука, він відвів стрілу. У нього очі, страшні білі очі... Він – це сама смерть. Він там лишився. Хоробрі, ще вчора вої, збились в купку і злякано озирались, вчепившись в зброю. З неба на них дивилось криваве око бога Тарга.

4.
Важкі, чорні хмари неслись над землею. Мабуть на сніг.
- Великий Велес, сину Рода, брате Сварога, захисник їдучих у мандрах, захисти одного в полі. Проведи до дому без шкоди, дай сили життєдайної, оборони... – шепіт молитви сплітався з голосом вітру і ніби розносився по долині. - Тут вже недалеко, але з таким супроводом не можна... Треба загубитись, або всіх вбити.
Раптом пішов сніг, ставало дедалі холодніше, мокрий, лапатий сніг незабаром почав вкривати землю товстою білою ковдрою. Ніби молитва була почута.... Він спрямував коня до виходу з лісу, їдучи в бік величної череди високих пагорбів, зникаючи серед снігової імли...
Самотній вершник на великому сивому коні їхав в одному йому відомому напрямку – до проходу між пагорбами. Раптом назустріч йому виїхали темні постаті, він зразу зрозумів хто вони і вихопивши меча рвонув коня назустріч. Він наче страшна мара вилетів з снігової завіси, зблиснув меч, заіржали коні, закричали люди. Ще падали вбиті і поранені, а страшна тінь вершника зникла у імлі. Вершник розвернувся і спрямував коня назад, до місця бою але люди поховались під коней і навздогін йому, в спину, полетіли стріли. На цей раз йому так не пощастило. Кілька стріл таки наздогнало вершника, мало не вибило з сідла, але він втримався і майже втрачаючи свідомість пустив коня чвалом в обхід темної плями переліску, гублячи сліди.
Серед степовиків запанувала тиша. Їх лишилось троє на ногах і ще один стікав кров’ю, втрачаючи рештки життя. Інші були мертві. Сніг пішов ще дужче. Зохан кинув лук за спину.
- Рушаймо по слідах, поки видно. Кинув сотник заскакуючи на коня.
- Далеко не втече, я точно влучив, - десятник.
- Всі влучили, але кінь – мій, - сказав сотник Зохан.
- Добре, а меч – мій, сказав десятник. – Решта йому, він кивнув у бік третього,
простого воя з сотні. Сотник кивнувши, погодився. Вся трійця поїхала по слідах залишених вершником, по краплях крові... Сліди вели кудись в бік лісу, петляючи серед дерев, кущів, величезних кам’яних валунів, розкиданих у підніжжя пагорбів. Раптом слід урвався. Ледве видимий слід враз заховався в сніговій ковдрі. Вої спробували відшукати слід, розійшлися по різних напрямках, проходили по колу, але марно – слід загубився остаточно.
Вершник ледве тримаючись у сідлі і втрачаючи свідомість, прошепотів щось коню на вухо і кінь пішов швидко, піднімаючись на непримітну сідловину між двома вершинами....
***
Зохан, кращий сотник у війську великого хакана, сидів і не знав що робити далі. Цю частину степу він не знав, після всіх кружлянь та гонитв, він міг лише приблизно, по сяючій дорозі Богів побачити напрямок додому. Зараз – небо було чорне. І треба було тікати з тої імли. А якщо той вершник дійсно – смерть? Хто знає як може помститися? Може стріли пройшли наскрізь і краплі крові – то пастка, як тоді, у яру... Вмирати не хотілось...
- Вперед! – всі мовчки сіли на коней і поїхали за сотником. Вони блукали в темряві, впирались у високе каміння, виїздили на прямовисні схили глибоких ярів, влазили у чагарникові хащі непролазні... Врешті – решт, знайшли таки невеличке місце, захищене від холодного вітру і стали на відпочинок. Спати ніхто не міг, хоча всі падали з ніг від втоми...
На ранок, коли око Тарга було ясним, Зохан підняв воїв і повів у глибину степу, до своїх шатрів.

5.
Три дні руси - вартові ближніх та дальних постів вдивлялись у степ, слухали землю, постійно тримаючи зброю напоготові... Минав четвертий день. Раптом від столу донісся тихий стогін пораненого і голос волхва:
- Ну, тепер буде жити... Слава Сварогу!!! Хвала Триглаву і всім світлим Богам!!! Морана відступилась!
Старий, сивий і худий, як жердина волхв, мив руки від крові у полив’яній мисці зі візерунками на славу Хорса ясного. Підійшов другий, теж помити руки
- В нас кажуть Чорнобог, він могутніший і зліший... адже Морана лише дочка його...
- Хе! Немає злішого за затяту бабу, а серед богів – і ще страшніше бо сила велика є...
- Мабуть твоя правда... – і обидва тихо засміялись у сиві бороди...
Бряцнув метал, вартові прибрали щити, в печеру зайшов Тур. Він підійшов до столу подивився на лежачого, раптом той відкрив очі. Холодні, мертві очі, які дивляться в нікуди...
- Як ти себе почуваєш? – голос Тура відбився від склепіння печери і луною пішов по колу.
- Де я...? – слабкий голос лежачого прозвучав якось хрипко.
- Там, куди ти йшов.
- Де кінь, зброя?
- Тут, з тобою, поруч, але ще не скоро вони тобі знадобляться.... - Старий Тур лагідно посміхнувся у сиві вуса.
- Скільки я тут?
- Минає четвертий день. Вечір.
Раптом поранений ніби скрикнув щось і спробував підвестись...- на нього просто насіли, через пов’язки проступила кров.
- Лежи, що ти робиш? Не можна ще!!!
- Я маю нагальну справу до князя.
- Якого князя? – старий Тур посміхнувся, кажи – передамо.
- Не можу, маю сам... Це дуже важливо.
- Ну добре, якщо важливо – вийдіть усі, - гаркнув Тур, - залиште нас самих. Коли всі вийшли, Тур нахилився і запитав:
- Кажи, що маєш сказати.
- Ти хто??? – тихо запитав поранений. Старий, сивий кошлатий дід нахилився і щось
прошепотів йому на вухо. Поранений зробив великі очі і Тур підняв рукав власної сорочки. Поранений ледве знову не знепритомнів... Тур поклав долоню йому на лоба.
- Кажи, що важливе маєш донести до князя. – але той немов уві сні зачаровано дивився на старого і не міг повірити.
- Це правда? Нам казали ти давно помер, зник, все сам кинув, в просто зник, поїхав на острів волхвів... багато що казали... То виходить не правду казали???
- Чому ж ...? Правду, але не всю. Я потім тобі розповім, як буде час, а тепер давай – до діла. Що в тебе за справи до князя???
- Я везу важливу вість – як підніметься трава в степу по Данапрі, орда перейде на бік
стольного града і буде його воювати. По перших травах орда рушить. І ця орда – найбільша. В неї ідуть всі племена степові та з Великого Каменя – індафірси, мерити з гератами та алізони з обрами, і ще йдуть такі, яких не бачили раніше... Далеко звідси, там де сходить сонце, у великому граді Кумраті почули вість, що готується рать на руські землі. Мені передали звістку, що за це готові платити золотом і дати зброю, коней, прислати найманців. Мають випалити все!!! Це не набіг, це винищення. В княжих покоях – ворог, вони знають усе, що князь каже або робить.
- Заспокойся, не перший раз, таке вже було... а тепер скажи чи щось чув ти про такого Санораягура?
- Ні такого не чув, там був Нагазшадіянур
- Ну добре, а як вони місто називали?
- Савроматас, чи Сарматас, але частіше Киоава.
- Все вірно, наш стольний град був колись стольним у сарматів, але вони його спаленим покинули і пішли у степи. Я вже знаю про кого ти кажеш, хто зараз пам’ятає древні назви... Ніверайя і цар їхній Менхадіяшур. То виходить він готовий мститись за древні образи, і може платити найманцям золотом? Хм... цікаво. Адже саме ми тоді покарали їх за набіги на наші землі, спитали за нашу кров. Виходить вони пам’ятають тільки те, що їм вигідно. Звідки в них золото взялося? Це ж мабуть літ так сто минуло як вої наші відійшли з тих земель... А хто за тобою гнався і намагався тебе вбити?
- Орда хакана Корога.
- То вони вже в степу? Скільки днів шляху?
- Ні, вони ще досить далеко, коло Мертвого Лісу, стоять табором але поповнюються найманцями з інших племен.
- Не послухав він мене, а дарма....
- Хто?
- Корог. Він рус, але жадібний і дурний, він був колись княжим дружинником і звався Путята, а зараз має інше ім’я, зібрав дружину, грабує, вбиває а тепер ще й найманець, за чуже золото буде палити власних родичів і лити рідну кров... Хоче заробити, але навряд чи витратить, бо кара прийде! – очі старого гнівно зблиснули, - Ну, добре, лежи набирайся сил, я подумаю як донести до князя твої слова.
- Я би хотів з тобою, разом...
- Ще зима не закінчилась, а ти вже про весну мрієш... Ще маєм час.
- Не забудь передати – коло князя – зрада, вбити можуть коли захочуть!!!
- Вже не зможуть. Ти сказав слово, я почув. Спи!
Поранений відкинувся на розстелених шкірах и щасливо посміхнувся... Дійшов, доніс вість. Мабуть гарну жертву склав Велесу дядько Огнян, що все обійшлося... так з посмішкою і заснув.

6.
Старий Тур йшов до своїх покоїв і думав. Як зробити так, щоби змія у княжому оточені себе виказала? Зайшовши в покої, він наказав сторожі привести Метко. Малий розвідник був капосне дитя і неперевершений мисливець. Він колись зрізав кінські хвости з шоломів сидячих у засідці ординців і дуже цим пишався... Поки Тур приводив у порядок жорстку сиву чуприну – різав, брив, привели Метко. Коли хлопець побачив старого – йому мало мову не відняло... Замість старезного, зарослого діда з довгою сивою бородою, у довгій простій сорочці, перед малим стояв великий воїн!!! Підборіддя поголене, лишились тільки сиві вуса, спадаючі на груди, замість звичної розпатланої гриви – поголена голова і таке ж сиве, довге пасмо чуба, закладене за вухо – ознака воя княжого роду. Сорочка вишита візерунками роду Туричів, підперезана широким поясом з металевими бляхами і великий меч при боці... Від такої зміни хлопець тільки кліпав очима та рота роззявляв. Все вказувало на приналежність до княжого роду. Малий насилу видавив:
- Значить все правда..?! – і злякано замовк.
- Правда, але про це потім. Слухай уважно: маю тобі доручити важливу справу. Ти
готовий зробити все, і життям зважити за землю руську?
- Все, що треба!!! Я не підведу!!!
- Тоді слухай уважно. Їдеш зараз же до стольного града Києвого. Мусиш швидко дійти і непомітно. Даю тобі слово до князя. Особисто передаси, нікому окрім князя. Тримай, - Тур передав малому розвіднику цупкий сувій заліплений печаткою. – Покажеш ту печатку – тебе проведуть до князя. Говори що від мене тільки йому. Коли він прочитає – скажи щоби знищив. Зрозумів? – малий слово в слово повторив все сказане.
- Дядько Тур, а можна питання?
- Можна, питай.
- А чому град так називається? На честь Кия? А якого? Тут казали про двох різних...
- Я пам’ятаю про ще одного недавнього, за часів мого діда і про ще одного знаю, найпершого. Повернешся – розповім, бо справа нагальна, а день не стоїть. Маєш зараз, виїхати.
- А зброя, кінь, припаси????
- Вже все готово, у Бирка візьмеш зброю і легкі броні. Вибереш собі по руці, але
таке, щоби міг сховати при нагоді. Там же вже чекають суми з харчем, запасним
одягом, куни в дорогу та трохи золота, коня вибереш внизу. Все, іди, хай бережуть тебе Боги!!! Перун з Велесом не залишать тебе в дорозі!

***
Метко по дорослому вклонився, старий не витримав, обійняв гінця і прошепотів:
- На тобі вся доля землі руської. Спіши!!! Най збереже тебе Сварог...
- Не підведу!!! – і хутко повернувшись зник, ніби вітром винесло...
У малого хлопця, ще й з таким таланом, пройти непоміченим вийде краще, ніж у дорослого. Тур йшов по підземному переходу до зали, всі, хто виходили з бокових проходів дивилися на нього роззявивши рота та хутко щезали... Вартові здвинувши щити теж і собі роззявили роти, але зразу отримали від воєводи піхвами меча по потилиці. Воєвода відкрито посміхався.
- Ну нарешті!!! Застоялись вже!,- Тур і собі посміхнувся та не відповів, а зразу підійшов до столу. Поранений відкрив очі і мало не зомлів. На нього суворо дивився древній, могутній, славний воїн, княжого роду, про таких співають пісні коло вогнищ у походах та складають легенди... Про походи з такими князями мріють вої... Він раптом нахилився і запитав:
- Тепер кажи мені і всім: якого роду – племені ти є? Ім’я своє кажи.
- Я з племені русів, що із кореня полянського, роду Туровичів, звуть мене Сивоок. Батько мій Яр Тур.
- Вірно, кажеш, а я є дід твого батька, кажу при всіх!!! Се мій кровний родич! Печера наповнилася радісними криками, вітали всі і Сивоока і Тура. Всі вважали це добрим знаком.

7.
Метко гнав коня. Добре, що важив небагато і кінь не втомився. У степу завжди хтось є, завжди чиїсь очі можуть побачити... Він не поїхав прямо до Данапра, до переправи, він, як досвідчений вивідач заклав величезну дугу, спочатку на полуніч до земель сівера і будинів а потім повз кордону взяв на захід сонця. На третій день він здалеку побачив купку вершників і поїхав за ними назирці. Поночі підібравшись ближче, Метко пізнав у них мисливців мелахленів. Щось вони далеко в степ зайшли, це чужі землі... Він дуже захотів позбиткуватись з тиз мисливців, але згадав слова Тура і схаменувся... Обережно обійшов їх і погнав через ніч до того місця, вище града, де була переправа через Данапр і потім завернути на пониззя до граду Києвого. Ніхто не бачив як Метко переправився через величезну ріку, ніхто не бачив як він пробрався уздовж води до Подолу, де були причали та майстерні ремісників і торжище під самою княжою фортецею. Метко з цікавістю розглядав величезні колоди, з яких були складені стіни, що були чорні від древності. Вони вінчали верхів’я пагорба і здіймались високо у небо. Над ними на недосяжній висоті були заборола з бійницями, в яких зрідка пробивалось світло від смолоскипів та лунали голоси вартових. Метко роздивлявся величезні стовбури дерев, що пішли на стіни дитинця, вдома таких величезних дерев він не бачив і повернувши голову у інший бік, побачив як у воді відбивається світло смолоскипів на лодіях, коло причалу, чути плескіт хвиль, скрип дерев’яних колод причалу, на які хвилі Данапра штовхали бортами прив’язані на ніч лодії.
Вартові на ніч зачиняли брами. Метко постукав руків’ям невеликого меча – ніхто не відповів. Постукав ще раз – знову тиша... Знову перед очима повстали очі Тура і слова ніби пролунали у вухах: «Лети як вітер»... Метко облишив спроби достукатись, лишив у яру коня і пішов уздовж стіни, над прірвою, дно якої губилося у темряві.. Стіна поступово завертала в бік і зникала в темному мороку. Він йшов і раптом побачив дерево. Воно виросло попід самою стіною і верхівкою трохи не досягало заборол. Метко на тлі неба побачив що легкий вітерець розгойдує верхівку дерева і побачив у цьому добрий знак. На дерево він видерся як степова ящірка – швидко і безшумно. Сидячи на самій верхівці він трохи розгойдав її і вона піднесла легкого хлопця до самої бійниці на заборолі... Уже сидячи в бійниці він висунув голову і нікого на стіні не побачив. Наче ящірка він легко по сходах збіг до низу і зразу побачив будинок зі сходами і вартовими, як і казав Тур. Метко хутко обсмикнув одяг і підійшов до вартових.
– Я до князя. Нагально! – і показав печатку.
– Ти звідки взявся? Хто такий? – вартові суворо здвинули щити.
– Я сказав: я до князя, знак показав, слово привіз, скажіть йому.
– Зранку приходь, князь почиває.
– Не вашого розуму справа, князя кличте!!! – раптом скрипнули двері, на порозі з’явився чоловік у простій, довгій, сорочці, з вишитим комірцем. Мав довгі вуса і на голеній голові зі шрамом, довгого русявого чуба, трохи побитого сивиною, що виблискувала в світлі смолоскипів.
– Що тут таке? Що за галас? – вартові знітились,
– Та то княже, прийшов якійсь хлопчина і галасує – вже зараз подай йому князя.
– Я вам не хлопчина, я слово привіз до князя, Метко високо підніс голову, - і лише князю скажу від кого. – чоловік посміхнувся у вуса,
– Ну то вже кажи, чому не даєш спати мені. – Метко простягнув князю сувій з печаткою. Князь підійшов до смолоскипа, роздивився печатку, потім уважно подивився на Метка довгим, важким поглядом і сказав:
– За мною ступай. – вони зайшли до світлиці, набігли люди, князь наказав принести вогню, їжі, питва і помахом руки всіх відіслав а потім запитав:
– Як ти сюди потрапив? Як пройшов у дитинець???
– Потім, княже, потім, маєш це спочатку прочитати, - нахилившись до вуха щось прошепотів. Князь здивовано підняв брови, а Метко тільки кивнув ствердно головою. Князь уважно, кілька разів перечитав повідомлення і замислився.
– Значить ти від нього, - згодом промовив князь, - Як він там, як ви всі там живете? Ти їж, пий, зараз принесуть щось перевдягнутись і хочу почути як тобі вдалося сюди пролізти? Але це не тут. Потім. Гей, хто там! Воєводу до мене!- у двері просунулась волохата голова і хутко зникла. Чути було брязкіт заліза, тупіт за стіною, голоси, що передавали накази.
– Княже, накажи знайти і привести мого коня, він у яру, одесную від воріт.
– Ти їж, зараз, все зроблять, - князь кинув у двері кілька слів, - Зараз його приведуть.
У двері боком протиснулась велика постать і густим басом прогула:
- Кликав, княже?
- Заходь, чекаємо на тебе... Це гонець, тільки но прибув, є справа, але не тут.
- То пішли до мене...? – воєвода махнув рукою, пішли, у мене є що і поїсти і попити, і вух зайвих немає. Метко подивився на князя, той ствердно кивнув. Всі підвелися і вийшли. Виходячи з покою князь підізвав одного воя, щось йому шепнув на вухо і хутко вийшов на двір. Метко, дожовуючи на ходу поспішив слідом, а за ним йшов воєвода. Вийшли втрьох, за ними нікого не було видно. Князь сам ніс смолоскип і освітлював дорогу до дому воєводи. Там теж не спали, озброєні вої тривожно виглядали з-за тину, але побачивши князя з полегшенням зітхнули і опустили зброю. Зачинившись на горішньому поверсі у світлиці і виставивши варту на сходах, почали розмову. Князь простягнув воєводі сувій турового послання. Той прочитав і замислився.
– То що будеш робити, княже? Може тихо зібрати малу дружину, щоби не переполохати весь град?
– Треба їхати, так і зроби, але дуже тихо, пошли воїв, нехай по одному піднімають. Поїдеш зі мною, лишим Вишату з великою дружиною і накажи тихо приготувати коней на тому березі. Припасу візьми для Тура. Зразу пошли до Стояна – хай починає вантажити в лодії і на той берег. Що ще? Ага, Метко, то як ти проліз до дитинця? Уявляєш, воєводо, він впав на голову вартовим коло дверей, як мара, у передпокій!!! Як???
– Та просто. Під стіною дерево, з гілки на забороло, на стіні нікого і до самих дверей нікого не було..
– Ну ти чув? Хто там вартує? Отака у мене варта? Дерево зрубати, варту покарати. Перевірити всі стіни! Залиш це Вишаті – хай сам вирішує. Повернемось – перевірим, шкіру зніму! Зараз ніколи. І нікому нічого, навіть домашнім.

8.
Мала княжа дружина опівночі хутко зібралась та зникла з двору разом з князем, взявши ратні броні і припасів ніби на рік походу. Звістка переполохала мешканців двору княжого, зразу ж по нічному граду поповзли чутки. Князь ніби розчинився у ночі.
Через п’ять днів походу, перед ранком, після нічного переходу, дружина зупинилась на кордоні землі русів. Тут стали табором і виставили вартових. Надвечір вартові дали знак – хтось їде із степу. Князь перепоясався мечем. Натягнув шкіряну важку куртку з нашитими металевими пластинами і взявся за щит. Вершники під’їхали ближче, передній підняв руку і князь з полегшенням видохнув, зняв броні, лишивши лише меча і вийшов наперед, щоб опинитися в ведмежих обіймах Тура. Вершники з обох боків обнімалися і сідали за похідний обід. Князь і Тур відійшли вбік від шатра.
- Княже, вистав сторожу, щоби нас бачили, але не чули. – князь віддав короткий
наказ і сторожа розійшлася по краях майданчика.
- Дядько Тур, ти впевнений у тому, що написав? Звідки знаєш?
- Від мого кровного родича, ледь живого, зі стрілами в спині дістали в степу. А сам
ти не помічав нічого дивного? – Тур переповів все, що почув від Сивоока. Князь замислився...
- А знаєш, дещо таки є! Була в мене така думка, але я її гнав од себе. Наїзники – зайди вийшли з лісів і перейшли кордон. Ми пішли на тих зайд, але попали в засідку, багато дружинних полягло, ми відбились і почали відходити і прикривати обоз з пораненими. Але поки ми відбивались, хтось обійшов нас нападав на обоз. Речі і їжу не брали, людей добивали. Всіх вирізали. Ніби напевне знали куди я йду... Втрати були страшні. Це – було прикро. Пропала сотня воїв Огнищанина, що поїхав за даниною. Всіх посікли, а данина пропала, ще хтось рік по тому спалив заставу вище града на переправі і залогу побив. Вирізали та пограбували купців на порогах, всю дружину побили. І жодних слідів. Що ще? Кілька разів по одному пропадали дружинники, жодного не знайшли.
- Згадай, хто з’явився в тебе за останні два – три роки, може більше?
- Туре, та це сила народу!!! Хтось приходить, хтось іде...
- Княже, маю на увазі найближче оточення. Хто може знати що ти думаєш, що
кажеш, які помисли носиш? З ким розмовляєш? Жінки, наложниці, радники, стольничі, биричі, ситники, ключники, конюші, хто ще стоїть найближче до тебе? Все це знають ті, хто збирає рать на тебе. Хто то є? Думай. Не легковаж! Від тебе залежить доля землі нашої, яку діди і прадіди оберігали оружно.
- Дякую тобі, Туре, я все зрозумів, а тепер пішли до всіх. Я для тебе припасів привіз.
На рік твоїй заставі вистачить... Давай меду покуштуємо!!!
- А давай! – і вони пішли до воїв, що співали обнявшись пісню про героїв.
- Туре, а це ж про тебе пісня! Слухайте всі, це ж пісня про нашого Тура!!! Давайте
спочатку для гостя дорогого!!!, Дружинні вої радісно закричали і заспівали спочатку, але вже старанніше...

9.
Зохар, кращий сотник хакана Карога, повертався переможеним. Він загубив того
страшного вершника, втратив людей і тепер думав лише про те, що він скаже тому посланцю і що його потім чекає... Вже видно було за виднокраєм виступаючий верх того величезного кургана, з якого починалась гонитва. До вечора другого дня будуть рідні шатра. Трое вершників легко і звично долали степ.
Кілька пар очей вже давно пильно стежили за степовими воями Зохара. З верхівки
високого пагорба. Один з них тихо запитав:
- То що робим? Випускаємо цих і чекаєм інших, чи берем? Етей, чому мовчиш?
- Я думаю – це з тої орди, що стоїть під Мертвим Лісом... А це схоже повертаються
розвідники чи гінці. Мабуть треба брати, ці мають багато знати. Давай, бери воїв і приведи цих вершників. Один зі спостерігачів відбіг до схилу, тихо свиснув, перед ним, ніби з землі виріс вой. Кинувши пару слів вою, спостерігач повернувся назад. Незабаром на переріз вершникам Зохара ніби з-під землі вискочили вої і зразу атакували. Миттєво збили з коней, роззброїли, зв’язали і потягнули кудись назад, у степ... Зохар забився, падаючи з коня і втратив свідомість. Коли розплющив очі – був вечір. Він лежав на купці хмизу, коло невеликого багаття на дні глибокого яру. Над ним схилилась якась постать і гукнула щось незрозуміле... Чиїсь руки підхопили його і поставили на ноги. Зохар озирнувся, побачив позаду двох здоровенних воїв у повних ратних бронях, Прив’язаного до дерева побитого, але живого Сугея, а поруч з ним лежаче тіло третього. Над ним схилився один з нападників, перевірив живчик на шиї, вирівнявшись махнув рукою – все, готовий. До Зохана підійшов чоловік і щось запитав. Зохан похитав головою і заговорив сам:
- Хто ви такі і що вам треба? - Десь збоку вийшов ратник підійшов впритул і
запитав:
- Ти з тої орди? – Він якось чудернацьки вимовляв слова, ніби на старий манер, як
іноді розмовляють старші люди.
- А ви хто такі будете? Звідки ви тут? Нащо ви вбили нашого воя?
- Він сам себе вбив. Він спробував відібрати меча. Дарма помер. Ким
він був? – запитав ратник.
- Він був воєм з сотні. Простим воєм. Розв’яжіть мені руки.
- Потім, згодом. Мені потрібна розмова, потім ров’яжем, захочеш вмерти –
помирай, але спочатку розмова. Кажи – хто ти і звідки.
- Я сотник Зохар, великого хакана Корога, якщо ви йдете до нього – я замовлю слово, ви справні вої. – Поруч пролунав сміх, від якого кров захолола в жилах... Кажеш Карог збирає рать??? Зохар не міг поворухнутись у руках двох воїв. Він спробував повернути голову, але відчув холод заліза коло горла і застиг. Той же голос промовив:
– То кажи: хто там ще є, коли на кого рать піде, чого чекаєте, до кого чи від
кого їхали. Все розказуй. – Зохар і сам вмів витягати правду з полонених ворогів, але сам не дуже бажав піддатися катуванням. Тим більше – за таких обставин. Перед ним були суворі вої, досвідчені, він і досі не збагнув – як його полонили. Щось ніби вдарило у спину, вибило з сідла, але крові не було, хоча й важко дихати. Не варто було торгуватись за життя і сотник розповів все. Про візит посланця, про дивного гостя, про гонитву за вершником, про дивну загибель своїх людей... Вони слухали уважно, не перебиваючи і про золото для найманців, і про племена, які прибувають і поповнюють орду і про похід на русів. Коли він закінчив говорити запанувала тиша. Всі мовчали. Зохар закрив очі і чекав останнього удару, але щось прокричали і його підхопили руки, посадовили на коня і почали прив’язувати. Він повернув голову і побачив, що трохи далі також прив’язують десятника Сугея. Ще поживемо – вирішив він.

10.
Коло шатра сотника Зохара стояли вартові і нікого туди не впускали. Посланець хакана приходив, питав, лишив наказ – як тільки з’явиться – зразу до нього, чи вдень, чи вночі. Орда розташувалась в широкій долині, біля Мертвого лісу. Колись, дуже давно, тут був справжній ліс, зелений, величезний, густий. Та кажуть, Гнів Богів впав на ці землі. Так і залишився ліс мертвий, сухий, білі гілки та стовбури нагадували людські кістяки, що тягнули до неба свої мертві руки.

***
Після скаженої гонитви через нічний степ, вершники стали під ранок у степовій балці. Тут вже була розташована добра тисяча воїв, усі в бронях, усі у вовчих шкірах. Зохара і Сугея розв’язали, повели до великого шатра в середині табору. Там Зохар повторив все, що розповів розвідникам, Сугей додав кілька слів і їх відвели до іншого шатра, пустого, принесли поїсти, напоїли. Коли закінчили їсти, Зохар запитав:
- Ти бачив, як загинув той, наш третій?
- Бачив. Його звали Телай. Він був у моїй десятці, добрий був воїн. Той, хто тебе
прив’язував, повісив меч на гілляку, а Телай схопив меча. Той високий, який тебе питав, підскочив і вдарив його пустою рукою. І вбив. Просто рукою!!! Це для них ніби забава... І очі в них такі ж – мертві. Страшні люди. Хто вони?
– Не знаю, навіть не чув такої мови. Хоча щось знайоме часом проскакує, але не можу ніяк пригадати... Про вовчі шкіри – то колись старі, біля вогнищ, розповідали страшні казки, про давніх героїв та їх походи на полудень, за гори високі. Але ким вони були – не знаю.
– То може вони нащадки тих древніх, може просто це їх землі... – Сутей потягнувся.
– Може, а нам ніхто нічого про них не казав. Хакан сказав: «іди до Мертвого Лісу і там чекай». Дочекались... А я міг би стати тисяцьким, міг би! А тепер що? Хто я? Де я? Десь у чужому степу, у полоні, не знаю у кого... – Зохар розпачливо вдарив кулаком в землю.
– Хочеш тікати? – Сутей потиснув плечима і сплюнув, - Хочеш смерті – без мене, я жити хочу, може ще пощастить. Зразу не вбили – може і не будуть вбивати.
– Ти ж сам сказав – це їх земля, ми тут оружно, цілою ордою. Вони можуть подумати що ми брешем і рать проти них. Тоді нам кінець. Ти зможеш вбити хоч одного з них? І ніхто не зможе. Купою на одного – може вдасться, але купи не вийде – їх тут коло тисячі, нас там коло трьох тисяч. Вони і зараз можуть всю орду винищити, просто зараз...
– А якщо той, за ким ми ганялись із цих? Він поклав два десятки досвідчених воїв, забавляючись і навіть поранний втік, як в морок впав, ніби земля під ним розступилась і поглинула. З ким ми збирались воювати? З цими? – аж по спині пробіг холодок, як згадались очі, страшні, пусті. – От ти зможеш з п’яти кроків відбити стрілу, навіть не рухаючись? А він зміг! – полог шатра відкинувся, зайшов кремезний ратник і сказав, кумедно вимовляючи слова:
– Ви тут ходити вільні, вийти за вартових – смерть.
– Чому ви нас не вбили? – запитав Сугей, кремезний подумав і відповів:
– Ви не ставали оружно проти нас, вас злапали як дичину. – і так подивився на десятника презирливо і зверхньо, що в того слова застрягли в горлі і пропало бажання питати. Сотник з десятником вийшли з шатра і побачили що табір майже спорожнів, стояли шатра та намети, горіли багаття, а людей було дуже мало. Зохар роздивився довкола:
– Може спробуєм? Он коні стоять.
– Пробуй, стріла по тобі скучила? Знаєш де лінія вартових? Краще їх не дратувати. – вони йшли по табору, в бік величезного шатра, мабуть вождя, чи царя. На шляху їм попадались вої, але ніхто не звертав на них уваги. Вони підійшли до центрального багаття і сіли грітись біля вогню.

11.
У шатрі посланця хакана Корога три тисяцьких звітували про готовність війська. Вартові раптом підняли галас і обидва влетіли під ноги посланцю. На порозі виросла здоровенна постать.
– Хто тут головний? – тисяцькі схопились за зброю, але знадвору ввалились ще кілька таких постатей. Посланець підняв руку. Всі стихли. Посланець запитав:
- Ви хто?
- Ми – вої, чули тут золотом платять.
- Так, платять, а скільки ти воїв привів?
- Десять десятків і можу ще, якщо домовимося.
- Всі такі вправні як ти?
- Вийди но подивись... – посланець вийшов з шатра і побачив, що його варта вся лежить у пилюці, а над ними стоять і голосно регочуть велетні.
- Тепер ви – моя особиста варта і злота вдвічі більше – по пів-кона, а ще – доля в здобичі ратній. Приводи ще воїв справних, бувалих. – посланець радісно потер руки, військо буде – що треба!
- Як звати тебе? З якого ти племені?
- Агій, а племені не пам’ятаю. Я з малого там, де війна. – і уклонившись вийшов.
Посланець хакана Корога Едигер радісно потер руки. Багато воїв, багато золота, багата здобич чекає у стольнім граді русів, дивний посланець, з таким чудернацьким іменем, від народу, назви якого ніколи не чув, але хакан перед ним схиляється, сказав, що там золота як піску на березі теплого моря.... Кожному буде досить золота і здобичі - синьооких, русявих красунь... невідомо, як ляжуть кістки священного барана, але у нього є можливість завдяки здобичі зібрати власне військо. Місця в степу всім вистачить... Гарно виглядає – хакан Едигер!

12.
Світовид, старий волхв, сидів не галявині поміж великих кам’яних брил і перебирав корінці, які назбирав та розкладав їх на купки. Раптом якийсь рух привернув його увагу, він уважно подивився, суворо промовив:
- Ану виходь!!! Кущі розсунулись і на галявину вийшли два хлопчаки, мабуть брати – обоє русяві, сіроокі, старший і молодший. Менший держався позаду, - ви що тут робите? – Світовид зсунув сиві, кошлаті брови.
- Ми хотіли подивитись, - хлюпнувши носом, промовив старший. Менший закивав головою. – Може допомогти треба?
- Розумієтесь на цьому? Ідіть сюди, - хлопчаки полохливо наблизились, - Що це, знаєте? – Світовид підніс один корінець і показав братам.
- Це щитовик, його збирають рано, по росі, він лікує порізи, витягує жовту гнесь. Ото, що лежить – оборник, там кінський зерник, ми все знаєм, мати навчила, вона знається на тому.
- Ти теж то відаєш? – волхв запитав молодшого, той лише кивнув головою. – Ну то добре, вам то цікаво? Хочете рани заживляти, хворих лікувати, людей і звірів? – діти радісно закивали головами, - То йдіть сюди, зберіть все, розкладіть по купках – що з чим має готуватись. - діти зразу розібрали по купках, довгими травинками перев’язали оберемки і показали Світовиду.
- Все вірно зроблено, а тепер беріть це все і пішли до мене, будете допомагати. – і на чолі щасливих хлопчаків вирушив до застави.

***
Старий Тур сидів у великому залі – центральної печери і щось собі думав. Раптом на підлогу впав камінчик, поруч ще один, посипалася земля. Він підняв голову і побачив, що з стіни сиплеться земля і дрібні камінці. Не видно звідки, якийсь виступ стіни затуляв те місце. Раптом вище утворилась діра в суцільній стіні і в тій дірі з’явилась голова, людська, маленька і дуже замурзана. Тур здивовано запитав:
- Ти що там робиш? Як ти туди попав? Вилазь! Гей! Хто там є? Витягніть його! – Підбігли двоє вартових і витягли хлопчака, брудного і переляканого.
- Ну не бійся, кажи: що ти там робив?
- Я заблукав, ми гралися, я побачив світло і пішов, дірка було маленька і я не міг пролізти. Розкопав.
- А звідки ти зайшов? Покажеш?, - хлопчина кивнув головою,

***
Вузький хід від непримітної тріщини в стіні, вів у глиб землі. Хлопчик попереду впевнено вів їх, зразу видно - не перший раз тут. Прохід то звужувався, то розходився і вивів до широких сходів нагору. Видно було, що сходи вкладені величезними пласкими кам’яними брилами, по середині поглиблення були блискучо відшліфовані безліччю ніг за багато століть. Стеля печери і верх, куди ведуть сходи було заховано у темряві. Тур крикнув воям:
- Ще вогню сюди! – ззаду передавали смолоскипи. Коли стало світліше, стало видно, що сходи мають ще й відхід вбік і донизу. Малі проходи, ніби спеціально заховані в вузьких тріщинах стін.
- Ти там був? – хтось показав униз.
- Ні, там страшно! – відповів хлопчик.
- Добре, нехай хтось залишить тут вогню, а хлопця відведіть назад, а ми підем далі. – і захопивши оберемки смолоскипів натовп чоловіків посунув далі. Спочатку пішли догори. Сходи вивели до величезної печери, по середині якої стояв кам’яний стіл, більше схожий на олтар якихось древніх, забутих богів. Позаду столу стояв високий камінь, блискучий з усіх полірованих боків. Якесь моторошне почуття підказало – це древнє капище, а стіл – жертовник. Ким були ці боги, які жертви їм були до вподоби? Мабуть кожен задав собі це питання.
- Покличте волхва, - крикнув Тур.
- Не кричи так, тут я. – Тур аж підскочив.
- Радомире, тьху, налякав, не можна ж так вискакувати з-за спини!
- Що тут?
- Мабуть то чийсь олтар, подивися он туди, бачиш – написи, зможеш розібрати ці знаки? По краю плити був нанесений візерунок із переплетених рослин, тварин, та якихось незнайомих знаків. Ці чудернацькі плетені візерунки мабуть були прадавнім письмом. Мало хто пам’ятав як це прочитати.
- Дещо я розбираю, але багато незрозумілого. Цікаво, треба буде тут залишитись. Накажи принести вогню і на чому писати.
- Кривий ніс! – гаркнув Тур, з темряви вискочила постать воя і вклонилась. Ніс воя і справді був кривий бо обличчя пересічене шрамом від меча. – Лишаєшся з Радомиром, принесеш все що йому треба. Постать вклонилась і подалася до волхва. А решта подалася далі оглядати простору залу печери. Біля стіни вої з смолоскипами раптом побачили вузеньку тріщину і сліди. Старі, запилені, але людські. Вибрали невеликого воя, який зняв обладунки і проліз у тріщину. Певний час було чути як той продирається і раптом все стихло. А потім десь на горі заскреготало каміння і промінь сонця вдарив у темряву печери і розігнав морок по кутках. Всі присутні застигли заскочені зненацька появою Хорса ясно сяйного. В цей час з тріщини в стіні виліз брудний воїн і сам став ошелешений.
- Це ти зробив? – Тур не міг прийти до тями. – Як тобі вдалося?
- Я виліз з вузького лазу, а далі ширше. Потім іде хід нагору і там я побачив у щілину небо, а ваші голоси унизу. Там лежав великий плаский камінь, я його посунув, щоби на вас подивитись, а тут таке...
- Розумні люди будували і Боги їх надихали, - проказав Тур, - Радомире, залишайся, а ми підем донизу. – І всі гуртом загрюкали по сходах униз. Тут знову знадобились смолоскипи, світло сюди вже не досягало. Пройшовши місце, з якого починали, відпустили тих хто чекав і пішли далі униз. Сходи теж ховались у вузьких тріщинах, виводили у великі зали і губилися під завалами, але знову з’являлись і вели далі вглиб землі. Нарешті спуск закінчився і вони опинились перед кам’яною аркою, прикрашеною чудовим різьбленням, з таких же рослин, звірів, переплетень, вузлів та символів. Арка відкривала вхід до великої видовженої і дуже сухої печери, такої великої, що навіть світло від кілька десятків смолоскипів не добивало до дальніх стін. Але біля входу, уздовж стін йшли такі ж самі візерунки і скільки бачило око вони йшли у пітьму і зникали разом зі стінами.
- Скільки ж часу треба, щоб це все зробити? – Тур пошкріб потилицю, - Тут і за сто літ не впоратись, і за триста. Хто би ще сказав – що тут написано? Добре, все, всі нагору, сюди привести Радомира – хай прочитає. Може тут є десь
написано хто то будував. Ким були ці люди, якого роду – племені? – Тур подумав, що ця знахідка може бути якимось чином пов’язана з тими прадавніми богами, які жили серед людей і навчали їх своїм законам. Зітхнувши, він повів догори своїх людей. Піднявшись нагору Тур покликав воєводу і наказав поставити сторожу біля сходів і нікого крім Радомира і його людей не пускати. І ще наказав зібрати невеликий загін вивідачів для поход углиб печер.

13.
Над стольним градом Києвим Хорс ясними променями щедро дарує свою життєдайну силу. По ярах, біля підніжжя стін дитинця останній сніг спливає талою водою. По темним хвилям Данапра швидко пропливають з верхів’я невеличкі уламки криги, що вже не становлять загрози лодіям.
У великій світлиці на столі були розкладені малюнки на шкірі, що показують степ - князь Ратислав радився з воєводою Борятичем. Воєвода викликав всю ближню сторожу, а князь таємну варту. Вбігали в світлицю і вибігали вої, доповідали і отримували завдання. Князь був у простій довгій сорочці з вишитим комірцем. Довгий русявий чуб був закладений за вухо. Він голив бороду і лишав довгі вуса, в яких тільки но почала пробиватись сивина. Воєвода також був чубатий і вусатий, бо був княжого роду і приходився князю рідним дядьком, він був років на двадцять старшим і носив колись малого князя на руках, вчив ратному ділу, возив у степ на кілька років, робив із племінника справжнього воя. Він клявся кров’ю на мечі перед власною сестрою і батьком княжича, що завжди буде поруч малого, захистить і допоможе. Тепер, через багато років Борятич був єдиною людиною, кому Ратислав повністю довіряв. До світлиці зазирнула голова і сказала:
- Княже, спіймали.
- Давай сюди.
До світлиці занесли великий мішок, з якого стирчали ноги. Два дужих воя кинули його на підлогу. Один зачинив двері, другий заходився витягати людину з мішка.
- Та він живий? – запитав князь.
- Живий, княже, пручався, довелося притиснути. Але точно – живий і здоровий.
- То добре, маємо почути що скаже. Верко, постав варту унизу, коло входу і щоб сюди ні ногою. Щоб нам не заважали. І повертайся сюди, допоможеш. – Вой хутко зник, щось прокричали за дверима, на сходах прогрюкотіло і настала тиша. В дверях з’явився Верко і ствердно кивнув головою.
- Приведіть його до тями. – Глек води вилили на голову і людина розплющила очі. Він роздивлявся навкруги, побачив князя і раптом зіщулився, затремтів...
- Ти мене пізнав? – грізно запитав Ратислав. Полонений затремтів ще більше. – Будеш говорити чи здерти з тебе шкіру живцем? Чи може тебе підсмажити?
- Я буду говорити. – хрипко вимовив бранець, - Якщо пообіцяєш лишити мені життя, правду скажу.
- Хто поручиться, що це буде правда? – Борятич аж підскочив, - Може краще шкіру здерти?
- Я скажу те, що зможете перевірити і якщо все буде правда – обіцяй відпустити живим. – Ратислав з Борятичем переглянулись, - Добре, кажи. Життя обіцяєм.
- Я прислужник у купця Урзагая. Мене звуть Соким. Мені наказав мій хазяїн простежити за князем – куди князь так швидко поїхав. Я їхав за військом назирці, а в степу на мене напали і все.
- Звідки Ургазай взнав що князь кудись їде?
- Вночі в нього був гість з дитинця, я його не бачив, але знаю, що це він сказав про похід князя. І про гостя зі степу, щоб за три ночі чекав важливого гостя, він привезе щось, що знадобиться для княжого столу. Я правду кажу. Я не хочу вмирати за гріхи хазяїна, я нічого страшного не зробив. – Вої потяглися до мечів.
- Не чіпати! - Гаркнув Борятич, - В мішок його і у темний льох. Верко, головою відповідаєш за цього бранця! І щоб нікому!
- А може не так? – князь махнув рукою, - Поверніть його. – з бранця зняли мішок.
- Ти робич купця, хочеш отримати волю і золото? Ти справді не зробив важкого злочину і я можу тебе простити і навіть нагородити, якщо ти прислужишся мені.
Ти згоден?
- Згоден!
- Ти правильно вирішив. А тепер слухай, що маєш сказати твоєму колишньому хазяїну. Назвеш те місце, яке я скажу. І ще одне: намалюй подвір’я купця, покажи де він приймає гостей і проведеш мою людину туди.
- Я все зроблю.

14.
Три ночі послані у засідку вої вдивлялися в темряву і ловили кожен рух. Під кінець третьої ночі, коли небо вже почало сіріти, коли найбільше хочеться спати, почувся скрип дерев’яного човна просто під берегом, недалеко від дому купця Ургазая. До будинку купця тихо прослизнула тінь. Умовний стук у ворота і вони стиха скрипнули, пропускаючи гостя до дому. Запанувала тиша, лише плескіт хвиль та далекі голоси вартових на заборолах час від часу порушували її.
Темна постать безшумно пройшла в будинок і двері за нею зачинились. Купець Ургазай зустрів гостя впавши на коліна і притиснувши лоба до дошки підлоги. Гість милостиво дозволив піднятися і запитав:
- Так куди князь їздив? Знаєш?
- Так, ваша могутність, пришліть Сокима, - крикнув купець у двері, - Він їздив, сам розкаже. Зараз, ви все будете знати. О, наймогутніший! – у двері зайшов Соким і впав навколішки, торкнувшись лобом підлоги і зачекав, поки дозволять піднятись і говорити. Гість наказав:
- Кажи!
- Князь їздив до Солоного степу. Там простояв три дні, зустрів якихось людей, пили, їли, потім поїхали назад. Люди, що були там схожі на кочівників. В них кінські хвости на списах і маленькі круглі щити. Ближче підійти не вдалося.
- А де обоз?
- Там лишили і поїхали.
- Це все?
- Все!
- Добре, іди. А ти, Ургазай, слухай уважно. Тримай оце. Буде гість з дитинця – віддай йому і перекажи: три седмиці чекати, потім на початку четвертої дати то до княжого столу. Князь помре не одразу, через пів – седмиці, буде час забратися звідси. Отже не раджу тут залишатися довше. – Ургазай низько вклонився, а коли вирівнявся гостя вже не було, тільки скрипнули ворота двору. Гість легко і безшумно рухався в бік човна і вже нахилився до мотузки, що тримала човен, коли раптом на голову впало щось цупке і удар по голові вибив свідомість.

15.
Ургазай розхвилювався і задумався – куди надійніше заховати пакунок, залишений нічним гостем. Він навіть не захотів глянути оком що там усередині. Йому було просто страшно. Він витяг половицю в кутку кімнати і почав кинджалом рити ямку. Землю складав на поли халата. Коли вирив достатньо, вклав у ямку пакунок, заклав на місце половицю і землю висипав у вікно. Заспокоївшись він вирішив помолитись своїм богам та вкластися спати.
Соким стояв під вікном і бачив усе, бачив як Ургазай стоячи на колінах у кутку рив схованку, земля звідти впала просто на голову Сокиму, але це його не засмутило. Він раптом відчув, що обіцяна князем воля тут, поряд, лише руку простягнути... забрати самому чи сповістити князя? Він добре зрозумів що там таке. А може залити все те в горлянку Ургазая, за всі роки знущань? Ні. Треба дограти все до кінця. Він пригнувся і розчинився у передранковому тумані. Соким добіг до брами дитинця, там на нього вже чекав Верко і побачивши його відразу кивнув головою – йди за мною. Соким пішов за вартовим в браму і завернув у приміщення для вартових. Зайшовши, він побачив воєводу. Борятич ніби не спав три дні, він мав червоні очі та розкудлачені вуса. Соким все розповів про гостя, про пакунок і про схованку і підслухану розмову. Воєвода вислухав все уважно і промовив:
- Повертайся, княже слово крепке – буде як сказано. Зараз будь там, нічого не бійся і головне себе не викажи. Купець тебе не бачив?
- Він спить.
- Добре, йди. Чекай, вже не довго. – Соким вклонився і радісно побіг до будинку купця. Просковзнувши вивіркою повз паркан в задню частину будинку, він впав на своє місце і довго не міг заснути, серце калатало в грудях і одна думка била в голову – просити князя лишитись тут. Незчувся як заснув, коли сонце вже вставало...
16.
Тур сидів з Сивооком на теплому камені, ловили гарячі промені Хорса і оглядали степ. Чисте, високе небо було безхмарне і кольору очей Сивоокових. Тур посміхаючись у вуса розповідав, що полишив княжий стіл через навалу степових племен, зібрав рать і сам повів, але залишив охоронців княжого столу, а от коли розбив усіх ворогів і повернувся з походу побачив що оборонці його княжої влади перерізали одне одного в боротьбі за цю владу і почали війну всіх проти всіх. У цій війні загинули його дружини, багатьох дітей вирізали, вірні йому вої захищаючи залишки роду Туровичів відходили на захід сонця і на полуніч. Там вони селились серед родичів, або завоювали собі нові землі, підкоряючи місцеві дикі племена, заснували свої роди. А деякі розчинились серед місцевого населення, зберігаючи владу, одружуючись з місцевими, змішуючи мови, імена, віри... А сам Тур після взяття стольного граду Києвого, важко поранений, був вивезений волхвами на острів волхвів, посеред Данапра, вище града. Його виходили, повернули до життя і повернули сили і тепер на заставі завжди з ним живуть волхви як лікарі та провидці. Так, дійсно – Тур не програв жодної битви, а програв країну. Рать – то була його стихія. Через довгих дванадцять літ племінник старого Тура зібрав таки рать і відбив стольний град, вирізавши нещадно всіх заколотників, їх нащадків і всіх зрадників. Ріки крові текли по глибокому Хрещатому яру, що був подібний на той хрест у колі – древній знак Хорса, та стікали у Данапр, чиї червоні хвилі несли безліч тіл униз, до порогів і далі до моря... Це і був брат Яр Тура, батько Ратислава. Нащадки його – Тура. В стольнім граді знову була влада Туровичів, давні родові та племінні союзи знову намагались об’єднати, відновити старі зв’язки, відбудувати спалені городища. Так невчасно тепер та навала, що її готує Орда степова. Раптом крик:
- Туре, Туре де ти? – голос Радомира раптом пролунав якось дивно...
- Да тут, йди сюди. – Тур покликав і волхв вийшов з-за кам’яних брил та якось дуже хвилюючись промовив
- Пішли донизу, до тої зали, де я був з тобою, а потім ще щось покажу.
- То ти прочитав що там було написане?
- Так, прочитав і хочу тобі то показати, - якось урочисто промовив старий волхв.
- Ну то пішли, показуй, - Тур легко підхопився і вони утрьох попрямували до низу.
17.
Коли вони прийшли Радомир підвів їх до столу і показав на ті візерунки.
- Я відразу не зрозумів на що це схоже, але тепер можу тобі сказати що тут написано.
- Та вже давай, кажи.
- То слухай!!! Тут написано: «ми є суть слов’яни, хранителі слова, поки слово наше живе ми тут живем серед родів наших і пишем літопис земель та народів наших, славлячи Богів наших».
- Та почекай, як слов’яни? Тож ми є слов’янського кореню нащадки і всі народи наші то є теж ... Не розумію – як? Вони теж?
- А внизу знаєш що? Повний літопис часів та племен наших, літописи війн, походів, царів, князів, миру... і про предків твоїх теж є...
- Невже? Ну пішли, покажеш. – і вони почали довгий спуск донизу, прихопивши смолоскипи. Перед аркою вони зупинились, запалили ше кілька смолоскипів та переступили поріг. Тур відчув якесь занепокоєння, якусь тривогу, якесь почуття незнаного і непередбачуваного. Радомир підняв вогонь вище і почав читати:
- «У літо Тисяча чотириста двадцять восьме від об’єднання племен владою Ведмедя, Сімсот двадцять шосте від смерті Савели, великого воєводи, Триста сорок дев’ять літ від начала княжіння Лиса і початку миру, закінчилось правління роду Любомира – Вепра. Десятого дня місяця Серпа, старший син пішов на молодшого брата і загинули обоє. Смута була велика поки старий Вепр не побачив як його молодий воєвода кулаком звалив тура, який з Пущі забіг у посад. Він назвав його Туром і скоро сам помер, а Тура залишив по собі.»
- То твій пращур виходить!
- Добре, читай далі. Що на тій стіні?
- «В літо двісті тридцять перше від походу на полудень за високі гори до семи рік, впала на землю вогняна куля – гнів Перуна. Земля здригалась, падали дерева, падали стіни і горіли городища і був плач великий по загиблих.»
- Про це скази складені, чув колись про трус землі, це дуже давно було, давай далі. – Тур вдивлявся в знаки.
- «В літо Тисяча дев’ятсот шістдесяте від падіння на землю вогню Перуна, тисяча сто тридцять третє від перемоги над імеритами і полону їх князів, вісімсот сімдесят п’яте з преремоги над народом годорів та початку миру з ними, місяця квітеня, дня десятого, вийшов зі степу страшний і незнаний народ - меоти. Розбив князів вереїв і туринів. Просили вони про захист. Роди вибирали князів для захисту, князі посеред себе обирали головного на рать. Кожний хотів бути Великим князем. Коли прийшли волхви і сказали – жоден з вас не годен вести військо. Збирали Віче і обрали Великого князя з мудрих воїв на імення Борослав. Князі присягали на мечі і крові. І пішов Борослав і побив той народ, і тікали вони на схід сонця і впали до річки Дон, там їх усіх побито було. Повернувся Борослав і став на горі Києвій і сказав до князів і воїв – разом ми сила. Будем розбрат чинити – втратим землю батьківську, бо сам ніхто не вистоїть у раті. Пам’ятайте клятву – не підіймати меча на брата. Ідіть у свої землі і всім кажіть.»
- То виходить це наша земля? – Тур ніби був заскочений такою думкою. – А самі перші записи? Щось є про тих, хто будував городище? Може ім’я збереглося?
- Це треба ще пошукати, а от тут написано – слухай: «В літо сто двадцять шосте від падіння вогню Перуна на землю, двадцять дев’ятого дня місяця серпа прийшов князь Велеслав, прозваний Києм в городище спалене на високім березі Данапра, проти островів і мовив – я відбудую град і буде він стольним, се є середина землі нашої.» «В літо сто двадцять восьме від падіння вогню Перуна на землю, числа сьомого місяця квітеня, Велеслав – Кий пішов з дружиною у степ на рать з агафірсами і побив їх. І був мир.» «В літо сто тридцять сьоме від падіння вогню Перуна на землю, дев’яте літо від зведення городища почали називати його Києвим градом і правив Кий – Велеслав об’єднавши дружини усіх земель.»
- Я чув про це, - промовив Тур, - мені мій дід розповідав, як у князя Велеслава посеред раті переламався меч і він схопив важкого дрючка – довгого кия та поклав ним добрий десяток нападників. Так і прозвали його – Кий. Як давно це було? Скільки літ минуло? Знайди, Радомире.
- Знайду, знайду. У нас є свої книги – ти ж бачив, але там не все є. Треба все це переписати на шкірі, чи бересті, та відвезти до нас, на острів і до стольного града. От тут ще, дивись – від вогненної стріли Перуна, на вісім днів путі вигорів степ і був голод великий. Тут є як об’єднанні дружини боронили стольний град прозваний Києвим і як мир великий здобули. Се мають бачити. Мають знати. А скільки минуло – то це дуже давно, десь за тисячу літ, не менше. Потім точніше ще скажу, як знайду останні, щоби пов’язати з нашими літописами.
- Добре, я нагору, а ти потім до мене. – і повернувшись швидко пішов.

18.
В неширокій долині, біля вогнища посеред ратного табору, сиділи два бранця. У великому наметі було людно. Входили і виходили вої, лунали голоси, хтось голосно щось наказував, щось відбувалось. З широкої частини долини відкривався край степу, такий близький та недосяжний. Здалеку над степом простяглась хмарка куряви, яка поступово наближалась. Всі повернулись і почали видивлятись. Показались вершники, вони швидко наближались і скоро стало видно що то за люди. Коли вони під’їхали зовсім близько вої кричали вітання і радісно щось промовляли. Прибулі були не прості вої. Зохар зразу побачив що то були воєводи чи князі. Вони спішилися коло шатра і зразу зайшли туди, а вої підбігли і відвели коней.
Високий прибулий відповів на привітання і промовив:
- Зразу до діла, потім будем радіти. Де Етей? Нехай розкаже. Приготуйте бранців
- Я тут, княже. Думаю вони розповіли все що знають, жити хочуть.
- Добре, розкажи все сам. – Етей почав розповідати повільно, з деталями, про все що дізнався від бранців. Князь слухав уважно, мовчав. Коли Етей закінчив оповідь, князь запитав:
- Ти певен, що Орда Карога іде на Русь а не на нас? Може він тебе дурить?
- Впевнений, князю, він коли побачив що ми не руси – зразу заспокоївся. Він не знає хто ми і звідки ми. Навіть мову не розуміє. Не ми їх ціль, а стольний град русів. Що накажеш, княже? Про нас вони не знають, вбити їх тут і ніхто не взнає про нас.
- Не можна так. Маємо попередити русів про нашестя.
- Прости, княже, але навіщо? Вони нам не друзі, не вороги, вони про нас взагалі не знають. Для чого будем їм допомагати?
- Ти думаєш? Не знають? Наші предки суть одного кореня, в нас мови різні, але по крові – ми родичі. Скажи: звідки в тебе цей меч?
- Від батька, в нього від діда.
- Цей меч приніс твій прапрадід з походу за Великий Камінь, на землі семи рік, з Ніверайї. На рать вони йшли разом з русами, разом і повертались. Ми довго жили поряд з ними і ти, і твій батько мають кров русів, бо дід твій привів собі жону з русів. Багато з нас можуть взагалі вважати себе найближчими кровними родичами русів. То вони як брати нам, ми жодного разу не воювали з ними. Навіть сармати поважають русів і їх скажені вершниці ідуть жонами за русів. Колись давно ми клялися на крові і мечі у мирі і ця клятва живе. У сарматів теж. Ми тут в степу тепер не будуєм городищ, не маєм за що чіплятись, як будини, кривичі чи поляни. Ми вільні, але кров кличе. А де Агій? Покличте.
- Княже, Агій пішов у Орду, дізнатися більше про сили та мету походу.
- Добре, як повернеться – до мене. Я поки трохи маю подумати. – князь розстебнув ремені, зняв плащ з вовчої шкіри, меч, сів в похідне крісло, взяв простягнуту чашу, випив і замислився. Русів треба попередити. Як найкраще це зробити...? Незчувся, як задрімав. За повстяною стіною намету заіржали коні, долетів стукіт копит та вигуки вояків. Князь потягнувся, голос вартового хрипко прозвучав:
- Агій, до князя! – відкинули полог і до намету ступив Агій. Приклав руку до грудей і вклонився князеві. Князь зробив крок назустріч і сказав:
- Кажи, що там бачив.
- Мене взяли в Орду.
- Облиш дурні жарти.
- Княже, це не жарт, я командую особистою охороною посланця хакана. І можу все чути і бачити першим. Мене особисто Едигер взяв на службу. – і Агій переповів князю всі подробиці перебування в Орді.
- То кажеш вони готуються і їм готують платню за участь у поході? Хто такий багатий – знаєш?
- Ще ні, але скоро, як Боги допоможуть, все буду знати.
- Добро, повертайся, залиш при собі когось непримітного, може малого, щоби міг швидко доставляти вісті. Сам не ризикуй. Іди. Най бережуть тебе наші Боги!!! – Агій вклонився і швидко вийшов, щось крикнув і тільки стукіт копит затих вдалині. Князь подумав – до сарматських кочовищ п’ять днів, ще три зібратись і виступити, ще десять назад – не встигнем. Треба щось придумати самим.

19.
Два дні і дві ночі сиділи вої в засідці біля дому купця Ургазая. Ніхто не приходив, і сам купець нікуди з дому не виходив. Під ранок третьої ночі легка тінь ковзнула повз паркан до воріт. Тихий умовний стукіт ніхто б не розчув з двох кроків, але стиха скрипнули маленькі дверцята збоку від брами і постать щезла за парканом. Сидячі у засідці вої приготувались. Незабаром знову рипнули дверцята і людина вийшла на стежину. Її вмить збили з ніг, закутали в грубе корзно – плащ воя і віднесли до човна. Жоден звук не потурбував сторожу купця, а човен відійшов від берега і пішов туди, де на тлі неба темніла громада дитинця...

***
Чоловік відкрив очі – темрява. Страшенно боліла голова. Він доторкнувся до голови і скривився. На потилиці була здоровенна гуля. Він відчув дерев’яну підлогу, задушливий запах порубу і згадав усе. Він гірко скривився: так по-дурному попастися, навіщо сам пішов? Лишався останній шанс – може це грабіжники? Може їм золота дати? Можна спробувати. Так – головне: він купець, його пограбували, може заплатити викуп. Він спробував підвестись, але світ навколо захитався. На горі розляглися кроки, розчинилась ляда і з неї впала вниз дерев’яна драбина. Чиїсь важкий голос прогримів:
- Вилазь! – людина в чорному важко піднялась і раптом стала, як громом прибита - її покликали на її рідній мові, але звідки? Хто міг це знати? І багато чого промайнуло в голові, поки людина у чорному поволі підіймалась по східцях хисткої драбини. Нагорі його підхопили під руки та потягли до якогось приміщення. Там всадовили на стілець. Навпроти сиділи кілька чоловік. Прибулий провів поглядом і раптом погляд застиг на обличчі Ратислава.
- Ти впізнав мене, це добре, - промовив князь, - А от я тебе не знаю. Як звати тебе? Я знаю звідки ти прийшов, знаю для чого. Тож кажи – хто ти є, хто тебе послав та чому.
- Хто був той чоловік, що покликав мене, звідки він знає мою мову? Князь махнув комусь рукою, з бокових дверей виступила постать.
- Підійди ближче, - промовив князь, постать наблизилась і щось поклала на стіл загорнуте у тканину. Чоловік придивився і впізнав лице. Цей чоловік відчиняв хвіртку в будинку купця. Раптом йому стало все зрозуміло. Вони все знають, марні сподівання якось відвести від себе подих страшної смерті. І цей слуга купця зняв тканину зі столу і чоловік у чорному побачив той посуд з отрутою, яку він передав купцеві. Він в одну мить підхопився, підскочив до столу, схопив посуд, зірвав корок і вилив у рота вміст посуду... Тільки тепер він озирнувся і побачив – всі інші не поворушились, а сиділи і дивились. Князь ніби глузуючи запитав:
- То як відчуття? Чи близько твій Бог Червоної зорі?
- Він іде за мною, ви нічого не встигнете зробити, і я вам нічого не скажу!, - Він гордовито випростався і глянув зверхньо і з презирством.
- Скажеш, ще маєш трохи часу, - посміхнувся князь.
- Я вже поза владою земних царів, мій Бог мене чекає і ніхто мене не змусить...
- Я сильніший за твого Бога, я вирішив що ти помреш трохи пізніше, я сам вирішу коли маєш померти і як. – У голосі князя глузування змінилося на погано приховану загрозу. – Я не міг тебе отак просто відпустити, бо має дещо взнати, тому я вирішив залишити тебе поки живим. На обличчі чоловіка у чорному презирство змінювалось на здивування. Він придивився до посуду з отрутою і раптом з гнівом кинув на підлогу
- Підробка! Ви обманули мене!
- Так, обманули, а тепер до справи – як звати тебе і кому служиш, – від пережитого гніву, зневаги, презирства та подальшого страшного розчарування, чоловік ніби втратив останню надію, ніби на двадцять років постарішав. Назад на стілець сідав вже старий, немічний розчавлений поразкою чоловік.
- Мене звати Анехарамас, я вірний слуга царя Менхадіяшура, з землі семи рік, як ви її називаєте, а ми – кличем Ніверайя. Він повелів мені іти до тебе і передати цей пакунок для когось із твоїх наближених. Хтось, має тебе вбити і ближніх твоїх. Я не знаю хто то має бути, можеш мене вбити – не знаю.
- Чому він звелів мене вбити?
- Твої предки зруйнували наш світ. Вони спалили і пограбували міста, вирізали все живе, що не встигло сховатись, сплюндрували храми і пограбували їх. А коли ви пішли, прийшли дикуни – варвари і довершили руйнування. На довге століття запанувала чорна ніч відчаю та смерті. З діда – прадіда живе прокляття вам – від усіх живих, мертвих і ненароджених. Наш цар Менхадіяшур, знайшов старовинний запис і скарби заховані у старому храмі. Він прочитав наказ: тому хто знайде – витратити все золото для помсти. Знищити вас усіх як сарану, яка пожирає все на шляху. Це – воля богів.
- Так почекай, це коли ж було? Це ж давно усі забули, це ж пращури пращурів...
- Не має значення. Сто і сім літ наші міста ще лежать в руїнах, на відбудову немає людей і золота. Інші царі прийшли на наші землі щоб загарбати те, що лишилось від вас. Будьте ви всі прокляті. Вбий мене.
- Це я завжди встигну, скажи лишень звідки ти мову нашу знаєш?
- Ми слідкували за вами, ми купували у степових племен ваших рабів, ми багато про вас знаємо...
- Добре, Ждане, відведи його до порубу. Нагодуй – напої і дивись, щоб віку собі не вкоротив. Головою відповіси. – воїн вклонився і підхопивши Анехарамаса, наче неживе опудало, витяг у двері. – Давай далі, посуд заміни, сказав князь і всі розсілися на місця. Наступна людина була меншою за розміром, а коли посеред кімнати розвернули корзно – там лежала жінка, молода і вродлива. Князь зблід. Їй у лице хлюпнули холодної води, вона миттєво прийшла до тями.
- Верена? Ти? Чому ти?
- Верени немає! Вона померла! Твої вої її вбили, ще тоді, вісім літ тому. – вона зайшлася у істериці, - Згадай твій похід на сіверу!!! Ти спустошив городища і селища тому, що вони не захотіли коритися тобі. Згадай Велеград, він ще палав, а твої вої вже гвалтували мене біля ще теплих тіл батька, мати, братів. А потім потягли в обозі як здобич і знову били і гвалтували. Ти купив мене, дочку князя і зробив мене своєю наложницею. Я мала тобі помститися. вісім літ я йшла до помсти. Майже всіх знайшла і вбила але Боги відвернулись від мене. Я не встигла головного. Останнім моїм словом я проклинаю тебе!, - Вона швидким рухом схопила посуд з отрутою і зірвавши корок вилила у рот вміст керамічного посуду, потім впала на підлогу. Всі подивились на князя. Князь опустивши голову махнув рукою. Здоровенний воїн підійшов, підняв Верену за волосся з підлоги і звичним, буденним рухом перерізав горло. Потім витяг тіло через бокові двері.
- Борятич, готуй гінця, на ранок має бути готовий. І давай далі, хто там лишився?
- Купець. Приведіть. Величезні вої у бронях штовхнули в середину людину. Ургазай влетів у середину кімнати і перше що він побачив – калюжа крові, яку челядники засипали білим, річковим піском. Зрозумівши, що брехати нема сенсу, він розповів все, що питали і не питали...

20.
Хлопець посланий Агієм приніс звістку – Едигер збирається до хакана. Варта посилена – мабуть по золото. Пів – сотні вершників зірвалися з місця і у хмарі куряви розчинились у степу. Ще сотня поїхала чвалом за малим до Мертвого лісу.
Едигер ходив по намету і нервував. Шлях неблизький, варта велика та надійна, але щось таки нервувало... У намет зайшов Агій.
- Коли рушаем? Сонце вже видно над обрієм.
- Зараз, вже. По конях! – Ездигер заскочив на коня і став в голові валки. Валка рушила. Сонце тільки почало виринати з-за краю степу, відзеркалюючись у крапельках роси на травах і засяяв увесь степ, яскраво, незвичайно гарним преливчастим сяйвом. Через три дні валка доїхала до маленького селища, непримітного та брудного. Кілька хатинок понад водою в очереті мало хто розгледить. Вони під’їхали до одної хатинки і звідти вийшов сам Нагазшадіянур. Ездигер мало не впав з коня. З інших хатинок вийшли також вої, озброєні, у бронях і оточили валку. Нагазшадіянур запросив Ездигера у хатинку і махнув рукою воям прибулим, запрошуючи теж. Агій підійшов і побачив великі скрині. Всі разом з воями - охоронцями завантажили їх і зразу розвернулися назад. Два дні вої Нагазшадіянура супроводжували та охороняли вантаж, разом з воями Агія. Лише після ранку наступного дня вони розділились, частина поїхала разом з Нагазшадіянуром. Вони сказали, що доженуть, бо мають справу, друга частина поїхала разом з золотом. Вибравши зручний момент, Агій подав знак. У раптовій, швидкій атаці порубавши варту Нагазшадіянура і скрутивши міцними мотузками Ездигера валка повернула вбік від Мертвого лісу. Вершники що їх зустрічали, виїхали на високу могилу і побачили валку обозу, який розтягнувся на політ стріли. Вершники пустили коней чвалом і стали в хвості обозу. Так і доїхали до великої балки, де стояв намет Таргітая і де їх чекали інші вої. Коли відкрили скрині – в очі вдарило ясним золотим відблиском. Це було надбання цілого народу!!! Таргітай дістався до якоїсь з скринь і покликав:
- Етей, покличте його! – прибіг Етей, - Покажи меча! Воїн простягнув меча князеві.
- Дивись! На руків’ї меча та на скрині були одні і тіж символи. Знати б ще що воно означає. Треба попитати Тура, він казав - в нього э ті хто читає забуті знаки...

21.
Ввечері Таргітай, князь степових вовків, зібрав усіх на Раду. Вої стояли довкола витоптаної галявини, на краю якої палахкотіло багаття, а перед ним стояв князь.
- Вої! Ми отримали багато золота, ми можемо його поділити і вернутися у свій степ, а можемо повернути собі свої батьківські землі, на це золото ми можемо відбудувати наші міста. Ми можемо створити наш новий світ!!! Ми не завжди жили у степу як кочівники. Наші предки будували міста на берегах теплого моря, вирощували зерно, яке ми зараз купуєм у русів, або міняєм на коней. То може час вже повернути собі колишню славу великого народу?! – довго не вщухав гамір довкола промови князя. представники родів та племен говорили кожний про своє, але загалом всі підтримували князя.

***
Нагазшадіянур з невеликим загоном мчав через степ на зустріч з Анехарамасом. Він мав отримати звістку, що отрута добута з чорного лотосу потрапила до князя урусів, щоб вирахувати точний час нападу. Нагазшадіянур мав забрати Анехарамаса до Орди, куди незабаром приїде сам Санораягур – Верховний сановник і права рука царя Менхадіяшура Великого, той, чиї величні помисли та воля зрушили з місця цілі народи і кинули їх у вихор війни, як знаряддя помсти цим кривавим варварам – русам. Вони мали бути повністю знищені і щоби ім’я їх було забуте. Така воля Богів!!!
Сам Нагазшадіянур був дуже досвіченим воїном, і степ знав як своє подвір’я, в далекій столиці Ніверайї. В умовному місці Анехарамаса не було, покружлявши довкола Нагазшадіянур доїхав аж до Данапри і там просто на нього вискочили комонна варта – руси. Розвернувши коней вони помчали у степ від варти. Ніч впала як чорне рядно на голову. Ні проблиску світла, вітер свистить у вухах забиваючи всі звуки. Тримаючи напрям руху, за два дні, Нагазшадіянур з загоном зміг таки відірватись від переслідувачів та розчинитись у степу. Він тримав напрямок на Мертвий ліс. На ранок, переїхавши Суху річку вибралися до Кам’яного броду, тут біля підніжжя великого кургану зустріли варту меритів та індафірсів – племен, що прийняли участь у поході. Їх впізнали, провели до воєводи, нагодували, напоїли, потурбувались про коней. На ранок вони вирушили до основного табору.
В величезному центральному наметі табору Орди було людно. Відбувалась нарада. Біля намету стояла сторожа, на яку подивитись зібралося пів – табору. Це була особиста гвардія Санораягура, посланця і недремлючого ока Менхадіяшура Великого, царя далекої Ніверайї. Всі високі, з чорними блискучими кучерями, при боці мали чудернацькі мечі, вдягнені в різнобарвний однаковий одяг, чи то сорочки, чи то просто обмотані тканиною, в шкіряних лакованих панцирах. Нагазшадіянур скинув повід коня підбіглому слузі і пропрямував до намету. Зайшовши до намету, Нагазшадіянур дочекався поки його помітить посланець і накаже наблизитись, потім він став навколішки та поцілував милостиво підставлений носок чобота Санораягура. Це означало велику ласку. Йому жестом наказали підвестися і стати поруч. Обережно озирнувшись Нагазшадіянур не побачив Едигера, не було і Анехарамаса. Зате він побачив хакана Карога, який був сумирний та запопадливий і щось говорив до Санораягура з виглядом рабської покори, як вихований слуга.


22.
Князь степових вовків Таргітай прийняв рішення:
- Ми йдем до русів і несем звістку. Агтей, бери людей, жени до брата мого, Ліпоксая, передай брату, щоб з рештою війська прибув до основного табору за чотири дні. – Сотня вершників зірвалася з місця і швидко рушила до землі русів, до їх застав. Запилені вершники легко та звично долали степ.

***
На таємній заставі русів приймали гінців з роз’їздів та відправляли нових. Один з воїв просто влетів, розштовхуючи всіх:
- Вершники в степу, йдуть повз нас. – захеканий вартовий вбіг до великої зали, всі голови повернулись до нього. Рада була перервана. Всі зірвались з місць и підійшли ближче.
- Скільки їх, - запитав старий Тур, - куди прямують?
- Сотню нарахували, ідуть в напрямку наших кордонів, ідуть прямо, не криючись.
- Для війська – мало, для посланця – багато, може щось дуже важливе їх жене у степ... Де вони зараз?
- Перейшли Криву балку, ідуть верхом, ніби навмисне привертають увагу.
- Добре, сідлай коней, візьми воїв, хай їдуть назирці, а ми зустрінем їх біля Гострої могили. – легко підхопивши важкого меча, у супроводі воєводи і охоронців, Тур вийшов із зали.

23.
Вершники у вовчих шкірах тільки но під’їхали до підніжжя великого пагорба, як їм назустріч виїхали три вершники. Без поспіху, не хапаючись за зброю, ніби чекали їх. Передній вершник підняв руку і сотня зупинилась. Два вершники з обох боків спішилися і вирушили назустріч одне одному. Не доходячи кілька кроків обидва зупинились, розглядаючи одне одного. Обидва жилаві, кремезні, немолоді вже вої, в кожному відчувалась сила, вожді. Вони одночасно зробили крок назустріч, на відстань витягнутої руки.
- Вітаю, тебе, я – Тур. Ти мене розумієш? – Воїн напроти якось ніби здивовано сказав:
- Розумію, а чого ж не зрозуміти, це ж одна з мов і наших предків. Вітаю тебе Тур, я Таргітай. Це по – нашому вождь чи князь племен степових вовків. Ми йдем на землі русів, везем важливу звістку та двох бранців. Хочемо князю передати звістку про рать що піде на русів.
- Звістку про навалу? Про Орду біля Мертвого лісу?
- Ти вже знаєш? Чудово, і їхали недалеко. Хочеш допитати полонених? Тобі віддам. – він зробив знак рукою і до них підвели полонених прив’язаних до коней. Миттєво зняли мотузки і посадовили на землю. Полонені підняли очі і їх почало трусити. На них дивились очі їхньої смерті. Ті ж самі.
- Що це з ними? – запитав Таргітай, - Якісь вони дивні, налякані. Ану розказуйте все, що мені казали! - і перелякані бранці почали плутану розповідь про свої пригоди, від самого початку і до полону. Тур здивовано присвиснув
- Мало місця в степу, тіснота! Ви знаєте, що родича мого підстрелили? – бранці зіщулились, - Скажіть одне – звідки у вас ті стріли? Де ви їх узяли? - Тур здвинув брови. Бранці зразу перебиваючи одне одного почали кричати що стріли привіз невідомий чоловік у довгій чорній одежі, привіз багато дивних стріл і наказав стріляти тільки ними, бо це воля Богів. Потім замовкли і приготувались до смерті. Тур махнув рукою, під’їхали кілька вершників, він їм щось сказав і вони відїхали, а Таргітаю проказав:
- Наші племена і роди давно отак не зустрічались, давай це відсвяткуєм! Тут у вибалку є чудове місце! – вони повели коней і вої потяглися за ними.
- Давай! Гей, хто там до мене! Давайте несіть що є будем святкувати!- вої задоволено загули. Зразу прибігли вої без броней, почали розводити багаття, Турові вої притягли кілька овець, принесли жертву Богам і свято почалося.
- Туре, може і цих двох принести у жертву? – вони сиділи біля багаття, пили запашний мед, їли баранину і дивились як вої співають...
- Та нащо? Кому вони потрібні? Боги можуть образитись... – вони зареготали, - ліпше давай відпустим, з них свої ж шкіру здеруть...
- А що князь у граді стольному? – запитав Таргітай
- Князь знає, я був не так давно з ним. О, дивись, їде мій родич, який звістку привіз! – у вибалок почали спускатися вершники. Передній спішився, кинув повід воям и підійшов до Тура з Таргітаем.
- Най бережуть Боги всіх нас! – і раптом він побачив бранців, позаду вогнища. – А тут що таке? – І пішов до них. Зохар побачив хто до них іде, штовхнув ліктем Сутея.
- Прощай, прийми Тарг нас до себе. – страшний вершник підійшов ближче і зупинився. У Зохара і Сутея відібрало мову, коли вони побачили очі незнайомця. Таргітай з Туром підійшли тихо ззаду подивитись, як страшно зіщулилися полонені степовики. Тур запитав:
- Вони?
- Так, вони. Хитрі.
- Вони хитрі, бо ти дурний і самовпевнений. Ти не мав права влазити у бійку, несучи таку звістку. Твоє щастя, що тебе діти знайшли. – Тур стояв і посміхався, лаючи без злості, по – доброму. Таргітай – князь вовків сказав:
- Так забирай їх собі, вони на тебе полювали, ми взяли їх без крові, а ти маєш право за кров спитати. Роби з ними що хочеш. Вони твої. – і розвернувшись з Туром пішли до свого місця. Сивоок постояв, ніби розмірковуючи, а потім витяг кинджал і підійшов впритул. Бранці приготувались гідно померти. Але страшний воїн, з очима смерті, раптом перерізав мотузки і сказав на мові степовиків:
- Ідіть у степ. До своїх вогнищ. До свого народу. Ніколи не ходіть воювати русів. – потім розвернувся і пішов до Тура і інших. Зохар застиг вражений такою дивною поведінкою смерті, вони почали задкувати, поки не вийшли з вибалки і що було сили побігли в степ. Їх ніхто не переслідував, але вони бігли чимдуж, поки сили їх не полишили і вони не впали без сил. Сон прийшов як чорна яма. Перший, безпечний сон за останні дні і ночі. Вони навіть не почули, як під ранок проїхали вершники і хтось кинув торбу з хлібом, м’ясом та ніж... Ранок мав бути початком нової доби, а в когось початком нового життя.

24.
У великому наметі посеред табору, біля Мертвого лісу йшла нарада. Раптом дикі крики та якась метушня відволікла увагу Санораягура від розмови з хаканом про Орду та очікувану безпомічність русів. Карог як раз говорив, що як не буде князя, то навряд чи хтось послухає воєводу, кожен сам захоче стати князем, всі проти всіх і тут можна буде просто голими руками брати стольний град. В цей час Санораягур як раз почув дикі крики і невдоволено здвинув брови. Всі повернули голови і біля виходу скупчилися охоронці. Крики не стихали, а навпаки – ніби розросталися... Верховний сановник царя Менхадіяшура попрямував до виходу, за ним всі інші також почали виходити. На зовні, перед наметом, посеред витоптаного майданчика стояв на колінах в кричав Едигер. Кричав розпачливо одне слово: «Золото!!!». Майже весь табір трусив його і намагався щось почути, а Едигер тільки верещав одне і те ж слово. Нарешті через крики вдалося розібрати, що золото пропало, його вкрали, людей побили, а самого Едигера відпустили цілого і неушкодженого. Карог страшно крикнув і кілька сот вершників побігли до своїх коней, які понесли їх у степ. Пошуки були марними. Знайшли тіла забитих людей Едигера і жодного тіла з вершників Агія. Але одне було погано. Едигера закували в колоду. Коли повернулися вершники з пошуків, один з них приніс шматок якоїсь тканини, яка висіла на кущі. На тканині було зображено вовчу пащу, обабіч неї йшли вишиті різнокольоровими нитками якісь символи, і визерунки. Коли цей шматок подали Санораягуру, він раптово зблід, рука його затремтіла і він зі страшною злостивістю кинув його на землю і почав топтати ногами і гарчати.
- Звідки ви це взяли?
- Це було на кущі, а взагалі – то кольори вершників Агія, якого я взяв в охорону. Це їх сорочки так вишиті.
- Зрадник! Зрадник ти і дурень! Це знаки народу кімера, що приходив з русами руйнувати Ніверайю! І ти їх взяв охороняти все золото, від якого залежить доля нашого народу? Карог! Прочесати степ, знайти і повернути золото! – Раптом у руці Санорайягура з’явився меч і зробив блискуче коло. У повітрі віялом розлетілися бризки крові і голова Едигера з глухим стуком покотилася під ноги варти.
До глухої ночі прочісували степ тисячі вершників. Було сказано – той хто знайде – отримає частку. Нічого і нікого... день, другий... Степ ніби вимер. На три дні довкола все було прочесано. Золото ніби крізь землю впало. Надвечір четвертого дня до великого намету прийшли воєводи, князі і хакани, вожді та старійшини родів і племен. Карог вийшов з шатра і запитав:
- Що вам тут треба? Йдіть шукайте золото!
- Яке золото? А може і не було ніякого золота? Може ти нас дурив з самого початку? – грізно підступали вої вимахуючи зброєю, багато різних народів зібралося біля Мертвого лісу.
- Що тут таке? – на порозі намету виросла грізна постать Санораягура, в руці його блищав меч, - Ану пішли звідси, худоба, варвари! Може ви самі вкрали те золото?! – Натовп завив, завищав, почав обступати своїх учорашніх вождів. За ці дні їх зібралося більше семи тисяч і звістка про золото і війну гнала через степи все більше різних народів і племен. Наперед кинулась варта, намагаючись захистити праву руку царя, але той сам зробив крок уперед і замахнувся мечем. Кілька мечей одночасно увійшло по саме руків’я в тіло Санораягура, правої руки царя Менхадіяшура Великого, правителя Ніверайї. Охоронці були гарні вої, але теж порубані полягли, закривши тілами свого хазяїна, ніби і після смерті захищаючи його... Карог намагався вибратися з натовпу, але хтось в спину вдарив мечем, хтось з своїх напевне... Вдалині затихав стукіт копит, вої сідлали коней і збиралися до рідних земель, до своїх шатрів... Карог лежав на спині, спливаючи кров’ю, біля задньої стіни намету, нікому не потрібний, всіма забутий, ковтаючи пил... Раптом біль відступив, і останнім зусиллям Карог намагався втриматись, вхопившись у землю і траву руками, а відкриті темносині очі дивилися у високе небо, і не бачили його. Останнє що побачив, як біжить по полю жита молодий дружинник Путята і щасливо всміхається, а там далеко на краю поля махає рукою і кличе до себе жіноча постать...

25.
Нагазшадіянур, в оточенні своєї варти пробивався до коней. Вони відбивали напади і залишаючи довкола себе тіла учорашніх союзників, все ближче і ближче підходили до прив’язаних коней. Тут розгорілася сама кривава сутичка за коней. Нагазшадіянур втратив більше половини своїх людей у кривавому вихорі, але нарешті вирвався в степ. Їх ніхто не переслідував, але вони гнали коней аж поки хмара куряви над табором не зникла за обрієм. Вже надвечір втомлені коні зупинились біля невеличкого струмка. Дехто був поранений, їм нарешті вдалося промити рани перев’язані нашвидкуруч, не зупиняючи коней. Він і далі лишався їх ватажком, на нього дивились з надією.
- Ідем до дому. Тут наші справи закінчені. Санораягур не виправдав довіри Менхадіяшура Великого, втратив золото і сам загинув. – всі схилили голови на знак згоди. Над степом випливав сріблястий місяць.
- Всім спати, я перший чергую. – прості вої з великою повагою подивились на свого ватажка і виконали наказ. Йому все одно не спалося, тяжкі роздуми гнали сон, гірке розчарування ятрило душу. Він мав стати намісником в цих землях, після захоплення і винищення царства русів. Окрім русів тут було багато інших народів, які платили багату данину русам, а могли би платити йому, наміснику Менхадіяшура. Замість слави і багатства він як нікчемний жебрак тікає до порогу власного дому, посипати голову попелом спалених мрій... Чому так вийшло? Що завадило його величним планам? Якась незрозуміла, неврахована дрібничка. Але яка? Небо вже почало сіріти, коли він штовхнув лежачого поруч воя, передаючи чергування, а сам забувся важким, тривожним сном.

26.
Ранок настав чистий, ясний, як посмішка Богів. Тур і Сивоок стояли між великих кам’яних брил і розмовляли. Туру не хотілося відпускати свого знайденого родича від себе, але той наполягав.
- Я маю їхати назад, там без мене важко буде.
- То куди зараз? Може залишишся? Тут є де послужити.
- Назад, до Кумрату, там перетинаються торгові шляхи, там шпигуни з усього світу, кожен правитель хоче мати там свої очі і вуха. Маю там бути.
- Розумію, але шкода мені тебе відпускати.
- Я теж розумію, але мушу. Прощавай, мій великий прадіде, буде можливість – ще побачимося. Передавай вітання князеві.
- Прощавай, будь обачним. – У носі старого Тура щось защипало і зрадницька сльоза збігла по щоці. Сивоок легко скочив на коня, змахнув рукою і незабаром розчинився у степовому вранішньому серпанку. А губи старого воя ще довго шепотіли:
- Великий Велес, сину Рода, брате Сварога, захисник їдучих у мандрах, захисти одного в полі. Проведи до дому без шкоди, дай сили життєдайної, Перуне, вождю ратний, відведи ворогів і оборони від сили чорної і від смерти лютої. Хорсе, ясносяйний, сина Рода, брате самого Велеса освіти чистим світлом шлях його! Проведи, оборони, захисти! Проведи, оборони, захисти! Проведи, оборони, захисти!



До початку Нової ери було ще три довгих тисячоліття...




Ю. Брайтон.
6 числа, місяця квітеня. У літо 2014,
з стольного граду Києвого.