
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із делеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із делеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
2025.08.26
05:38
Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
2025.08.25
21:56
Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.
Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.
Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
2025.08.25
05:50
Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
2025.08.24
22:12
В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
/
Проза
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Летять, ніби чайки, і дні, і ночі…»
Поетичний вечір розпочався вдало: штормило всіх. Велетенські сулії та баняки перваку на столі викликали дрижаки та нездоровий ажіотаж. Сумніву не було – сьогодні очікується аншлаг.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
Так було завжди, коли за організацію виступів у цьому містечку брався відомий між жінками та напрочуд моторний чоловік – акушер-гінеколог Тарас Шимпанзенко. Прекрасна стать його не боялася, він усім їм давав раду, всі вони пройшли через його турботливі руки. Він беріг їхні пікантні таємниці, а вони берегли його.
Заїжджі брати Квицики - столичні артисти - ошелешено спостерігали, як буцматі молодиці хазяйновито накривали столи прямо у фойє будинку культури та мистецтв. Дехто, збуджений украй пахтінням копченостей та оковитої тихенько підковтував та піджовував. Аякже - що ж то за поетичний вечір без хорошого застілля!
До початку нашого виступу залишалося півгодини. То ж ми мали необережність вийти з гримерки на люди та довідатися, коли люди наситяться і сядуть у м'які крісла.
- Ой, та це ж наші артисти! – вигукнула дуже приваблива жіночка. – Та ви ж голодні! Хутенько до столу!
Мляве «не хочу» ніхто не розчув, Мене цілували, хтось не дотягнувся – поцілунок потрапив у кадик.
Вигулькнув гінеколог. Примружився . Підняв келих.
- Давайте привітаємо шановних братів у нашому гостинному місті.
Випили. Хекнули. Жваво заплямкотіли.
Навчені гірким сценічним досвідом ми з братом нічого не вживали. Років зо двадцять тому був колись у нас вельми «оригінальний» виступ під хмельком. А співати на втоптаний шлунок вище моїх скромних можливостей. Обтяжений ковбасами кендюх давить на діафрагму, можна легко зірвати голос. Артисти знають про що тут мова. То ж ми хутенько втекли за куліси. Лаштували струни, проглянули сценарій, пообсмикували костюми. Брат вирвав у мене з носа відстовбурчену волосину.
Шум у фойє наростав. До голосного реготу трактористів впліталося дзвінке хихотіння студенток. Двері до зали були відчинені, тому ми все чули.
- Приїхали оці, брати! Про кохання співатимуть. А що вони про нього знають? Хай познайомляться з моєю тещею! Довго ж я її вчив тихо сидіти в буді, коли я з роботи приходжу, ой довго! За це й полюбив,- розповідав якийсь чоловік.
- А вони ще й вірші декламуватимуть,- прогудів басовитий жіночий голос. - Люблю вірші. Усякі. А особливо про природу: курчат, поросят, дуби…
- Та хіба це цікаво? – заперечили їй.
- От якби про ставок і луки! Та про жаб… чули як кумкають? Аж сюди чути!
Розмови, розмови. Безкінечна дзюркотлива пісня жайвора у піднебессі. У наші вуха летіли містечкові строкаті побрехеньки, сповіді розлучених, вихваляння одружених, верески, зойкіт, плачі…
- Ану, куме, заграй нам, - мовив вайлуватий дідок профундовим басом.
Кавкнула гармонь. Міхи відкашлялися. Три ноти розбіглися хто куди, потім повернулися і зазвучали вже в унісон.
- Несе Галя во-о-о-оду! Коромисло ге-е-е-ться-а-а-! – прошамкотів старий музика. Цей хирлявий голосок підтримала витага з партії «червоних носів» і у фойє загримів істинно народний хор. До нас на сцену застрибнув цибатий парубійко, пошурхотів за портьєрами, знайшов старого бубна, радісно вигукнув «єс!» та прожогом кинувся назад.
За «Галею» почався куди більш веселіший репертуар. Час від часу гриміли кухлі, чувся мелодійний дзенькіт кришталю та скла.
Взагалі гармонь – інструмент універсальний. А в сукупності з бубоном - суміш диявольська. Навіть чорт піде танцювати. Не те що баби. А вони ой як танцювали! Двигтіли столи, бряцали виделки, підлітали вгору пластикові стаканчики.
Ми з братом перезирнулися, бо стало ясно: про нас забули. Для потомленого люду байдуже як відпочивати – слухати виступи заїжджих артистів, чи, вливаючи потроху оковиту, співати і танцювати в колі своїх соплемінників.
До зали увійшла дівчина. Одна – єдина. Молода, вродлива. Перехопило подих.
- Я –вчителька. Хотіла послухати вас. Але…
Поглянувши необережно у її очі зрозумів, що пропав. А вона посміхну-лася, взяла мене рвучко за руку і мовила:
- Ходімо до нас, там і поспіваєте! Я так довго на вас чекала!
Світ перед очима поплив. Все стало неважливо окрім отого теплого, такого жаданого і неочікуваного потиску її маленької руки.
У хребет уперлося гітарне деко.
- Ну, що, брате? Ходімо. Інколи і гора до Магомета ходить.
Я взяв красуню обережно за руку, поцілував. Затримав на хвилю подих і приречено вимовив: - Ходімо.
- Ой, дивіться, братове! Наша Катря знайшла собі кавалєра! – мовив якийсь молодик.
Дівчина смикнулася але я не випустив її долоні, тримав, бо щось підказувало: цей птах – моя доля. Зусібіч потягнулися кухлі, баняки, пляшки.
- Отут і проведете свій концерт, - прорік гінеколог. - А для початку - заправте «бензобаки».
Мені подали склянку із самогоном, підсунули полумисок із смаженими карасями, втьопали шмат драглистого холодцю. Гармонь затихла. Але бубон у кутку не вгавав. Поглянув на брата – той мене зрозумів одразу. Взяв ноту ре. Гітара бренькнула перебором. Людські розмови стихли.
А я заспівав. Для єдиної людини. Бо, нарешті, зрозумів нащо сюди приїхав. Це була пісня, яку я виконував ще на академконцерті в музучилищі. Пісню, яка обезсмертила ім'я видатного українського співака, і яку й досі не навчився співати його син. Вихователька міцно тримала мою руку. Мабуть, відчула, що хвилююся і співаю тільки для неї.
Ось так у моє життя прийшло кохання. І досі, коли на душі стає кепсько або сумує кохана – беру гітару і співаю:
«Летять ніби чайки, і дні, і ночі,
В синю даль! в синю даль!»
08.10.2017р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію