а давай відчуємо акорди
мого світу, з вітром в полі, в житі.
не вдавай, що світ — померзлі фіорди,
треба жити, по хвилинах жити.

поки мить іде з учора в завтра,
поки світ іще іде по колу,
треба жити на перон-вокзалах,
хай лиш кров тече в артеріолах.

може, “завтра” варто зупинити?
хай то завтра, тільки не сьогодні!
я не хочу днями ворожити,
я люблю всі гори, ліс і воду.

наша вічність — мить, уламок тиші.
наші кроки — звук від тіней гами...
прогризають нитку білі миші;
ту, що зветься вижатими “днями”.

крок за кроком сумно повертати
час, що й так повернеться в початок,
але хочу в себе я вбирати
дух гірський й містерію колядок...

а давайте жити так, як треба,
може, вийде, може, ми зумієм?
будем руки простягати в небо,
і запустимо у космос змія!

не ракету, не космічне диво,
змія, кольорового, ручного.
нам би сонця влітку, в осінь — зливу,
хай ведмідь всміхається з барлога...

хай сміється світ — у цьому сила!
ллється сонце на моїй планеті!
складність — це оманлива трясина,
тож у світі ми чи в інтернеті!?