Сутеніло. Через дорогу на розі застиг масивний старовинний будинок, обернений до мене торцем. Ряд величезних чорних дерев височів між вулицею та будинком. Під самим його дахом виднілися два круглі вікна, одне з них світилося; здавалося, що то не вікно, а місяць уповні висить невисоко над вулицею, плутаючись у чорному гіллі. Трохи вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче дряпався в небо серед дахів, антен і реклам.

Я стояв під якоюсь шершавою зеленою стіною та дивився на ті два місяці. Я чудово розумів їхню ситуацію. Ще б пак! А ще я знав, що так або інакше їхня проблема розв’яжеться: або будинок знесуть, або місяць убуде, або вікно згасне... А от що робити мені? Це мені було невідомо, ні, абсолютно невідомо…

З погляду календаря, це почалося нещодавно; як на мене, це тривало занадто довго. Отже, вже деякий час мені здавалося, що всередині моєї голови є ще одна голова, маленька, але надзвичайно важка. Ні, не так; це мені від початку «здавалося», але дуже скоро я переконався, що ця друга голова – не «здається», вона існує. Що вже там суперництво місяця та вікна…

Вона, та голова, ледь трималася на власній тоненькій шиї; вона нахилялася, закидалася, билася зсередини в першу – видиму – голову, билася боляче, важко і твердо. Кажуть, одна голова добре, а дві краще. Ні, авжеж не краще. Користі від другої голови не було ніякої, а втомлювала вона мене до повного знесилення.

Різні ефекти від наявності другої голови, які я переживав удень, не давали мені спокою і вночі. Якщо вдень десь на вулиці ця голова, втомлена тримати рівновагу, раптом впиралася зсередини мені в лоба, мені здавалося, що зараз і я з розмаху вдарюся обличчям у бруківку. Вночі ж, щойно я заплющував очі, я знову бачив перед собою ту сіру бруківку, а вона стрімко наближалася, і мені доводилося розплющувати очі, аби попередити зіткнення.

Щось подібне я пережив у дитинстві. Якось наш клас вивезли до лісу; ми крокували серед дерев, і хтось, хто йшов попереду, потягнув за собою гілку сосни, а потім відпустив її, вона розпрямилася та боляче хлиснула мене по обличчю. Потім ще багато ночей поспіль, варто мені було прикрити очі, і та колюча гілка знову летіла до мого обличчя, а мені доводилося негайно розплющувати очі, аби уникнути удару. Це було набагато гірше, ніж той єдиний справжній удар справжньої гілки, тому що повторювалося без кінця й нічим не закінчувалося. А тепер це відбувалося з бруківкою, потім уночі пригадувалася та злощасна сосна, її гілка знову летіла до мого обличчя, як колись давно, тож навіть уві сні я не мав ані порятунку, ані спокою. Я відчував себе таким же втомленим і надломленим, якою, мабуть, відчувала себе тонка шия моєї другої голови.

Ось так, кінець кінцем, – а ця історія могла мати не так вже й багато фіналів – я опинився у лікаря. Загалом, випадково опинився. Я чвалав вулицею, ледве усвідомлюючи, де знаходжуся, тому що моя друга голова наразі закинулася назад, вперлася потилицею в потилицю першої голови так важко, що я й сам був готовий закинутися назад і впасти… Ні, не на асфальт, а в яку-небудь прірву, в яку можна падати безкінечно. Ну, або стільки, скільки необхідно, або прискорення вільного падіння зробило мою другу голову невагомою, і вона припинила тиснути в потилицю моєї першої голови. Як було би чудово опинитися в невагомості, хоча б ненадовго, просто щоб пригадати, як мені жилося з одною головою, доки не з’явилася друга. Я навіть зупинився, і справді на якусь мить відчув себе в нетривкій невагомості, але тієї ж миті маленька й тверда друга голова вперто натиснула і штовхнула мене до землі, ніби саме в ній зібралася тепер уся зникла сила тяжіння. Тут мене хтось зачепив ліктем, я озирнувся та побачив, що стою перед дверима поліклініки. І я ввійшов.

А далі все відбувалося, як у бінго: взззз-дррррринь-бац-буууумзззз – з реєстратури мене спрямували в один кабінет, звідти – блюмц! – в другий, з другого – ваааау! – ще кудись, все вище й вище, поверх за поверхом, нарешті – БІНГО! – я опинився в затишному світлому кабінеті. Кремезний лікар стояв біля вікна й дивився на море дахів, що розкинулося аж до обрію, - рудих, коричневих, сріблястих, чорних, зеленуватих і жовтих. Коли я ввійшов, лікар поманив мене рукою, і ми почали дивитися на дахи разом.

Загалом я люблю дивитися на дахи, тільки не з великої висоти, не з пташиного польоту або «если сесть в бомбардировщик». Краще за все дивитися на дахи з даху, в крайньому випадку, з вікна, але з даху, зрозуміло, краще. Через кілька хвилин, не відриваючись від споглядання дахів, лікар запитав: «Що у вас?» Тут в мене виникли сумніви, чи варто йому отак одразу розповідати, що в мене дві голови, і друга мені заважає й взагалі не потрібна… Отже, я описав лікареві свої симптоми, не згадуючи про другу голову. Тисне, мовляв, зсередини, ось тут і ось тут, заважає.

Лікар із розумінням кивав, дивлячись на дахи, потім сунув руку в кишеню халату, видобув звідти аркушик паперу і передав мені. Там були адреса, а ще нерозбірливо написана назва препарату. «Там зрозуміють, - попередив моє питання лікар. – Не хвилюйтеся, голубчику, не хвилюйтеся. Це спазм… спазм із… із фіксацією… нічого жахливого». І лікар тепер вже цілком зосередився на спогляданні дахів за вікном, я зрозумів, що прийом закінчено, і вийшов з кабінету.

За адресою на аркушику виявилася не аптека, а годинникова майстерня. З маленького віконця мені видали склянку з паперовою наліпкою, прикрашеною нерозбірливим словом. У склянці каталися дві жовті пігулки. «Тричі на день. Під язик. Перед вживанням їжі», - механічним голосом повідомив чоловік з чорною лупою в лівому оці і подивився на мене правим оком з таким нетерпінням, ніби я вже з півгодини набридав йому найбезглуздішими питаннями. «Але тут лише дві…», – почав я. «І одної буде забагато», – скривившись, перервав мене чоловік з лупою, закрив віконце й вивісив у ньому охайну табличку «ПРИЙОМ ТОВАРУ».

Ніхто не став би вживати ліки, запропоновані в такий спосіб. Та щойно ця думка, підігріта обуренням, почала штовхати мене до найближчої урни, аби викинути туди склянку, пігулки, рецепт і навіть згадку про таємничих ескулапів, як моя друга голова загойдалася, нахилилася праворуч, насилу вирівнялася, а тоді раптом усією своєю вагою буцнула мене в ліву скроню, ясна річ, зсередини. І я миттю відкрив склянку і прийняв одну пігулку…

І ось я стою тут, на розі двох вулиць, під якоюсь шершавою зеленою стіною. Сутеніє. Під самим дахом величезного старовинного будинку навпроти світиться кругле вікно; здається, це місяць уповні висить низько над вулицею. Трохи вище справжній місяць – щербатий, маленький і негарний – нерішуче пнеться в небо серед дахів, антен і реклам. Повз мене пробігають перехожі, зі дзвоном повзуть трамваї, відбиваючись у бруднуватих вітринах. Мені невідомо, ні, мені абсолютно невідомо, що мені робити тепер, коли моя голова опинилася всередині другої - невидимої – голови, великої та валкої, сповненої безугавної вологої вібрації, від якої мерзенно дрижать повіки та сльозяться очі. Що ж робити…

Кругле вікно під дахом старовинного будинку згасло, і щербатий місяць, враз позбавившись суперника й нерішучості, піднісся над містом.

2013; переклад 2017; нова редакція 2017