18 листопада. Я навмисно перевірив сьогоднішню дату, щоб порахувати, скільки днів минуло від забутого всіма «червоного» дня у святковому календарі країни. З молодших поколінь навіть після цих моїх слів не знайдеться кількох, які дадуть відповідь: 7 листопада радянський народ відзначав річницю жовтневого перевороту, званого колись Великою Жовтневою Революцією. І додатково слід було би пояснити, чому «жовтневе» свято переповзло у листопад. Отже, на одинадцятий день по «святу» мені нагадали про дату. І де ж я був? І як я міг не помітити по настроях народу величну колись дату? Перевіряю… Ага, сьомого числа з ранку до вечора перебував у Львові. Посміхаюся. Ну, там-то хіба хто згадає всує..? Галичина Галичиною, а що ж у Києві? Пригадую по шістнадцятому, по п’ятнадцятому роках – лад і спокій. Тому ні нагадувати, ні висловлюватись з приводу перевороту не кортить. Однак, потомки наші подбали про нас ще тоді. Протягом десятиліть вони позакладали для нас відкоркованих, відкупорених, вийнятих зі сховищ листів. Скільки їх? Безліч. Віддамо належне, різного рівня влади, керівники, громадськість пильнували момент. На деяких підприємствах відбулися заходи не менш пафосні, ніж під час організації схованок. Все, висвітлене в інтернеті, прокоментоване з належним гумором, а більше з іронією. Авжеж, пів століття тому передбачалося палким словом підвищити градус свят, перш ніж пролетарії розбредуться після мітингів чисельні листи. Читати послання з минулого, адресоване мені, вельми цікаво. Давайте разом почитаємо з тих послань, вони мають матеріал для роздумів і я наведу на міркування у певному ключі. Для повноти картинки довелось потурбувати пана Гугля що до пити зароблену звитяжною працею вогняну воду. А ми відправили промови у забуття і, крім невеличких осередків, де кам’яні таблиці нагадували: «Відкрити у 2017 році!», - решта населення була позбавлена нагоди вдихнути атмосферу завзяття п’ятдесятилітньої давнини.
Уривок тексту, виявленого у капсулі, закладеній в стіну заводу «Арсенал», місто Київ, 1967 рік:
«До вас, людей, які живуть при комунізмі, звертаються переможці соціалістичного змагання, присвяченого 50-літтю Великого Жовтня. У ці прекрасні дні - ювілею радянської держави - всі наші мрії спрямовані в майбутнє, до вас - наших нащадків. Ми працюємо, вчимося й творимо для того, щоб на нашій рідній Землі назавжди восторжествував вічний комунізм...
…Світло великого жовтня, освітило нашу планету, дісталося кожного дому, дало щасливе й радісне життя мільйонам радянських людей.»
Живемо при комунізмі. Це про нас? Про нас, про нас. Від переможців соціалістичного змагання, від імені мільйонів щасливих радянських людей. Звідки їм знати, що 50 років – занадто малий період для повного торжества вічного комунізму? До речі, арсенальці виявили турботу про наступні покоління, які читатимуть чергове послання у 2067 році, вже від нашого імені. Текст мені не відомий. На який рік ми (я і ви) зсунемо торжество вічного? Ну! Давайте! Пропонуйте, оптимісти! Здається, нам навіть не зійтись в оцінці сучасності: ми стали жити краще, чи гірше, ніж наші батьки у 1967 році? Скажу про себе: від народження у 1965-му до жовтня 1967-го я прожив найкращі роки, бо нічого поганого геть не пригадую. Значно пізніше в життя прийшли перша лозина по попі за неслухняність, перша бійка у дворі, перша двійка у школі, перші мати, перша пляшка, перший страх. Але ж були і перші день народження, день канікул, купання в морі, велосипед, політінформація на уроці, де ми говорили про щастя вічного комунізму вже за своє життя. Ні? Так. Тодішнього оптимізму вистачало, щоб називати, принаймні період, а не рік, позначений втаємниченим «ось-ось». По-за увагою залишалися десятки тисяч невдоволених, яких держава пакувала по таборах і вони, між нами кажучи, також залишили свою окрему думку. Наведу лиш один уривок з листа пам’яті, залишеного в’язнями ГУЛАГу в стіні драматичного театру Нижнього Тагілу:
«Цей напис замуровано 15 березня 1954 року не під грім оркестру і шум натовпу. Але він повідає нащадкам, що цей театр збудовано не зусиллями комсомольських бригад, як пізніше стверджуватимуть літописи, а створено на крові й кістках ув’язнених – рабів ХХ століття. Привіт поколінню, що буде! І нехай ваше життя й ваша епоха не знатиме рабства й приниження людини людиною.»
Такої драми, яка відбулася за часів збудування театру, не зіграти на пишній сцені довіку. А ті в’язні, апелюючи до людяності прийдешніх поколінь, могли би отримати від нас ствердну відповідь: факти приниження залишилися історії? Так і вдосконалилися. Щоб не прославитись песимізмом, частина людства складає нові й нові утопії. Саме слово «утопія», яке мало стати терміном на ознаку розвиненого справедливого суспільства, перетворилося на тавро неіснуючої, нездійсненої фантазії. Читаємо чергову утопію з Миколаївщини, послання від комсомольців 1967 року:
«Ми, покоління комсомольців 60-х років, не уявляли свого життя без боротьби і творчої праці в ім’я торжества коммунізму, що став для вас дійсністю…
Ми пишалися своїм краєм з його неозорими степами…, і намагалися зробити все, щоб його майбутнє було прекрасним.
Ви покоління щасливих: над вами чисте небо, а війни у світі для всіх, хто живе у 2017 році, стали історією.»
Намагалися, як краще і, щоб не дивитись на світ однобоко, не тільки в СРСРії. Прагнули і намагались прокомуністичні режими Куби, Північної Кореї, комуно-капіталістичного Китаю, пролетарсько-диктаторські держави усіх неймовірних моделей, монархічні країни і екзотичні емірати Сходу, республіки і недореспубліки, ринкові і базарні утвореня, джамахірії через «і» і через «є», дикунські племена – всі вибудовують прекрасне майбутнє, досі не побудувавши щасливе тепер. У найзаможніших країнах світу найвищий рівень суїцидів. У Дубаях кожен громадянин забезпечений всім і назавжди, а на додачу там злочинність практично зведено до нуля. Добити ще аргументом? Робочий тиждень там починається у понеділок, а завершується середою. Давайте вигукнемо: «Значить, можливо!» Чекайте! Окремі винятки не доводять нам, що світ в цілому стає краще і можна сподіватись на його гуманізацію і встановлення ідеального ладу. Більшість із нас взагалі не цікавить доля світу. Ми мріємо жити у своїй країні краще, або знайти нову батьківщину, де за роботу платять більше, де відносно невелика злочинність, де не беруть хабарі за справедливе рішення, де лікують якісно, де повітря не отруєне. Хто не знаходить нову, той, начебто, старається щось робити у своїй. Не виходить по писаному у листах з минулого. Можливо, вийде після виборів? Після других, третіх, десятих, але колись вийде?
В школі казахського міста Теміртау у травні розпечатали капсулу від випускників того ж 1967 року. Читаємо:
«Милі, хороші наші нащадки!...
…нам дуже цікаво, чим ви живете, чим відрізняється ваше життя від нашого. Про це ми можемо лише мріяти. Ми вважаємо, що вам викладатимуть не вчителі, а автомати… Космічними трасами на ракетах-літаках люди літають на інші планети…
На Півночі у вас, мабуть, штучне літо, буяють сади, квітнуть троянди, будуються штучні моря.»
Ну от вам! Можна іронізувати і наводити нові й нові (по суті своїй – не нові) утопії. Чи спробуємо скласти своє бачення для наших нащадків у 2067 рік? Напишіть, що буде через 50 років. Наші діти, якщо доживуть, посміються замість нас, тому що, повірте, ми не вгадаємо, як автори десятків чи сотень послань помилялися до нас. Немає у нас таланту зазирнути вперед і на десяток років. Але є одне послання і тільки одне, яке показало нам наше «тепер», хоча налічує дві тисячі років від написання:
«Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога…» (2 Тимофію 3:1-4)
Ми можемо лишити нащадкам добрі поради, знаючи, що світ не стане кращим, адже слово, писане 2000 років тому точніше описує наш час, ніж його уявляли батьки. І без того слова ми короткозорі, а воно суголосне у всіх частинах. Вищенаведений уривок – частина листа Павла, якого ми знаємо як апостола. Датується серединою шістдесятих років першого століття. Схоже на правду? Один в один. Але, знаєте, деталі на кшталт польотів на Марс не варті дірки від бублика, якщо людина людині не друг і ми живемо у страху перед подібними собі.
Петро, апостол, пише приблизно у той самий період:
«Насамперед знайте оце, що в останні дні прийдуть із насмішками глузії, що ходитимуть за своїми пожадливостями, та й скажуть: Де обітниця Його приходу? Бо від того часу, як позасинали наші батьки, усе залишається так від початку творіння.» (2 Петра 3:3,4)
А тут вам і відповідь на питання: чому ми прагнемо одне, а виходить все навиворіт. Бо дехто ходить за своїми пожадливостями, вважаючи себе неосудним. І кожен з нас може ставити дві крапки і писати імена у стовпчик. Я навіть знаю, що ви почнете із влади. Але ж ми їх обираємо хорошими, підставляємо руки, спини. Далі до списку потраплять всі, аж до сусідів і родичів. Шалена думка підказує: прибрати гадів і можна жити по-людськи. Твереза думка протирічить: ми сповземо у 37-й рік і гади знову спливуть на поверхню, очоливши процеси. Безвихідь якась, хоч і правдива. І ми ще не читали євангелістів Матвія і Луку, бо якщо листи Павла й Петра – ескізи, то ці намалювали просто полотна. Вони вельми нагадують стрічку новин: вбивства, війни, землетруси, мори. Нічого нового, власне, у новинах немає, крім того, що містер Трамп, чухаючи потилицю, намагається зберігати твердість духу і ніяк, ну ніяк не визнає роль людини, винної у всіх нещастях.
Е! Так не можна. Через необачність ми можемо втратити всяку надію, пустившись по хвилях песимізму. Відкидаючи добрі побажання потомків, ми не повинні вважати, що позбавляємо себе майбутнього і надії на щось,чого ми, як то здається, достойні. Але покладемо на шальки терезів запропоновані тези, з одного боку непогані по суті мрії будівничих комунізму, а з іншого – древніх авторів.
«Ми трудимося, вчимося й творимо для того, щоб на нашій рідній Землі назавжди восторжествував вічний комунізм...»
Скільки не повторюйся, ліпше нам жити не стало. То як старій бабці щороку на дні народження бажають щастя, здоров’я, а вона й рада чути, хоча розуміє, що ні першого, ні другого їй вже не бачити. Послання містять порожні сподівання. Їхні автори задовго до 2017 року зрозуміли, наскільки вони прорахувалися. Хіба що нині вони підбирають причини невдачі. Але древнє послання, хоч воно й має вигляд песимістичний, все ж таки дає надію. Я знаю, що станеться по написаному там, адже історія світу, відкрита через Даниїла цареві Навуходоносору до найменшої деталі через століття. І то було більше. То невже так само не відбудеться менше? І я люблю фінал, записаний у книзі Об’явлення:
«І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося! І сказав Той, Хто сидить на престолі: Ось нове все творю! І говорить: Напиши, що слова ці правдиві та вірні! І сказав Він мені: Сталося! Я Альфа й Омега, Початок і Кінець. Хто прагне, тому дармо Я дам від джерела живої води. Переможець наслідить усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина!» (Об'явлення 21:3-7)
Хто би міг сподіватися на такий хеппі-енд? Там є слова «хто прагне» і «переможець». Це означає, що я прагну і йду до перемоги. У нас є відповідь глузіям, які питають: «Де обітниця Його приходу? Бо від того часу, як позасинали наші батьки, усе залишається так від початку творіння.» Послання не залишає нас без відповіді:
«Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття.» (2 Петра 3:9)
Ось воно, найсильніше побажання-мрія, підкріплене авторитетом Того, Хто майбутнє бачить так, наче воно відбулося. Комічність запаяних у капсули листів лише посилює впевненість в Божому Слові. Коли добра зичимо ми, то тим самим висловлюємо наші дружні почуття, але сили здійснити побажання не маємо. Бог дає і те, і інше.
Ну чого би вам тепер побажати?
18 листопада 2017 року.