Бог сидів на пухнатій хмарині.
Самотній, як в небі літак,
Бездумно ліпив собі щось із глини,
Як у колгоспі – просто так .
Вийшло щось без імені й роду.
Поставив на ноги, мовив: – «Кінець».
Творцю трудодень за труди в нагороду
Виписав сам благодійник–творець.
На радощах навіть хильнув чарчину
Та й ліг спочивать – притомився все ж…
Не знав ще старий, скільки ця глина
Клопоту й горя йому принесе.


* * *

Раби святкують перемогу
І все старе іде під ніж,
То ж день, огорнутий в тривогу,
Скоріш скидається на ніч…

Раби святкують перемогу! –
Пішов на друзки древній ліс ,
І важко рушив у дорогу
З кістками й кров’ю чорний віз .

Раби святкують перемогу! –
Нема часу щось будувать.
І поки рок ім скрутить роги,
Усім судилось бідувать.

Раби святкують перемогу, –
Смакують сало і коньяк...
І слава богу!.. слава богу,
Бо це, здається, добрий знак.


Трівожна ніч

* * *

Всю ніч кудись летіли літаки.
Вони гули напружено і важко.
Забившись в тінь тополевих листків,
Крутила дзьобом на всі боки пташка.
А ніч на дворі – хоч малюй картину!
Роса на травах стеле срібний слід
І спить забутий глечик попід тином,
Як зморений бездомний кіт.
Стоїть сусіда серед свого двору,
Висмоктує із люльки дим
І голову підвів угору –
Вдивляється у небо: грім?
Далекий грім, давно–давно забутий,
Нагадує старому про війну...
А від ставка чи рибою, чи рутою
Перебиває запах тютюну.
Всю ніч кудись летіли літаки.
Вони гули під зорями напружено...
В далекім небі сіпались зірки,
Ще від минулої війни контужені…


ПАЛЯНИЦІ

З хаті смачно пахне паляницями,
Які витягла жінка з печі.
Вона поглядом порахувала хлібини
І мовчки підійшла до вікна.
В степу –
далеко–далеко–
місяць,
Як паляниця,
Яку хтось обережно поклав на обрій.
Жінка важко зітхає –
Може це та хлібина,
Котра загубилась з возика
У сорок третьому?
А дітлахи були маленькі
І не плакали...
Жінка важко зітхає.
Підходить до столу
І знов перераховуе паляниці...
Всі.


Галинці К.

* * *

Проти тебе
хіба ж то диво
Славнозвісне місто Париж?
Про таку молоду і красиву
Відшукаю у серці вірш.
Будеш в ньому ти молодою
Може декілька сотен літ,
Квітуватимеш там весною
Довговічною, наче світ.
І коли вже бабусею сивою
Ти на сонечко вийдеш в пальто,–
Що була ти колись красивою
Не повірить майже ніхто.
Буде тоскно на серці і хмарно,
І засмутишся ти, далебі...
Та про юність струнку і гарну
Нагадають рядки тобі:
"Проти тебе
хіба ж то диво
Славнозвісне місто Париж?.."
Про таку – молоду і красиву,
Напишу я кохання вірш ...


* * *

О, твій трильяж!
В тих дзеркалах
Побачив я одразу три обличчя –
І всі мої!..

Два необхідно загубити.


* * *

Тиша.
Дивовижна тиша на світанні!
Раптом мати в сльози –
не забула:
В травні сорок п’ятого
Останні
В серці батька
помирали
кулі...


ІІ

* * *

До однополчанина
Почвалало п’ять ніг
(дві дерев’яні) –
Дід і онук...
Після першої чарки –
Зникне сивина.
Після другої милиці...
Дзінь-дзелень-день –
Співають історію медалі...
У мисці онука
Захолонув борщ.

__________________________________


НАД ЩОДЕННИКОМ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
циклічна поема

1.
Зламався ніж... цизорик згинув
І як, скажіть, не сумувати,
Коли й рядка не написати
У засланні, де сонце палить стіни,
Де горе, мов сто сонць, пекуче,
І дні одноманітні, як пісок,
Спресовують десятирічний строк
За волею відлюдків сучих?
Та жити в цьому пеклі треба –
Зарано з поміччю Харона
Ховатись тихо від закона
І радості благать у неба...
Журба під серцем у митця
І нічим загострити олівця...

2.
І нічим загострити олівця,
Щоб гнівним словом карбувать рядки
І волі світлої думки
Вселяти у людські серця.
А тихі думи – про свободу,
Про Петербург і Україну,
Про бідолашну Катерину,
Про людські болі та незгоди...
А дні минають... роки йдуть
Свавільних сил сумним парадом...
Лише в поезії розрада –
Там в роздумах міцніє дух
Той, Прометеїв дух бійця,–
А він за зброю у митця.

3.
А він за зброю у митця –
Незламний дух свободолюба.
Немає губ – пророчі труби,
І добрий гнів, що до лиця.
То гнів знедоленого люду,
Закутих вірою селян,
Розрізнених братів-слов’ян –
І все в одних, солдатських грудях.
Тарас Шевченко – рядовий…
Та воля вже не горами!
Вона, як ніж, понад панами
І день за обрієм новий –
Він за маяк надії нині
І так потрібен щохвилини.

4.
І так потрібен щохвилини
Поету думки вільний хід –
Він обгортає нею світ
І понад ним до друзів лине.
Тарас, улюбленець Брюллова,
Без пензля, фарб і полотна!
Та є ще радість неземна,
Свята і горда радість – слово.
У захалявний зошит думи –
Поет нотує в самоті,–
Вони то добрі, то круті,
То сміхом сповнені, то сумом…
Шевченко вірно служить Музі
У засланні, де сняться друзі.

5.
У засланні, де сняться друзі
Одна доба – як сто сторіч.
Та головне – чи день, чи ніч
Не дати вжитись в серце тузі.
Від Лазаревського листи,
Нові книжки од Куліша –
І спокій має вже душа,
І легше самоту нести,
Добрішим світ стає навколо,
І сон, як лікар, денну втому
З попід шинелі та в солому –
І подають здалека голос
Гучна зимова біла віхоть
І батьківська далека стріха…

6.
І батьківська далека стріха
Над обрієм хмариною пливе –
У маринні вечірньому живе
Ії біда, ії селянське лихо.
0, боже мій! Коли ж сокира
Шаленим посвистом своїм
Царя, на радість людям всім,
Як лютого погубить звіра?!
Вже наближається той день –
Гучним революційним дзвоном
Росію будить з-за кордону
Святий апостол Іскандер.
Йому також єдина втіха
Той олівець в годину лиха...

7.
Той олівець в годину лиха
Журбу в щоденник поселив,
Велику радість, буйний гнів –
Він думами поета дихав.
А день бажанного розмая
Блукав незнаними шляхами –
І спину гне перед панами
Графіня-матінко Толстая,
Шука підтримку в хитрім слові,
Щоб він, Тарас, Шевченків син,
Приніс графині свій уклін
На знак поваги і любові.
А покіль гнітиться у тузі
Друзяка вірний серцю й Музі .

8.
Друзяка вірний серцю й Музі,
Михайло Щепкін сповістив,
Що може він на кілька днів
Приїде в Нижній!.. В Петербурзі
Царям таке не снилось свято –
Шість днів Шевченко раював:
Для нього Щепкін жив і грав.
Сам бог не може більше дати!
Чи є молитва на землі,
Щоб друзям висловить подяку?
...І полотно: царі – то ракурс
План головний на світлім тлі –
Великих друзів гарна доля…
І ти безпомічний, Миколо.

9 .
І ти безпомічний, Миколо,
І Август немічний... в борні
Бійцями йшли вперед пісні
І їх вінча безсмерття доля.
А їх творцям, батькам, невже
Ходить в образах та обідах?
Тарас Шевченко і Овідій,
Пісняр славетний Беранже
Ідуть землею – генерали
Поетів, людства і віків!
Цар жоден певно і не снив
Таким величчям небувалим!
А в майбутті ще скільки днів?
І не затиснеш серця спів.
10.
І не затиснеш серця спів,
Хоч зрубуй голови поетам,
Бо без пісень помре планета,
Не проживе і кілька днів.
Не вам, гнобителі Назонів,
Творити радість на землі,–
Слова пусті, нікчемні й злі
З вас кожен в серці узаконив.
Ваш час, мов квола тінь, і нині
Журливим болем на землі...
О, тіні, тіні! Ув імлі
Судилось вам повільно гинуть…
У тихім плині сонних днів
Тарас сокиру гніву звів.

11.
Тарас сокиру гніву звів
Над кріпосницьким диким світом,–
Ні, ще надію не убито
Жорстоким скопищем панів,
Тому і серце так болить —
Людей навчити, щоб допіру
Ту "добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить",
І зникне світ старий в імлі,
І прийде справжнє, світле свято
І "буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі..."
Лиш не здаватися ніколи,
Хоч поперек лягає доля.

12 .
Хоч поперек лягає доля,
Та є мета і є надія,
І переможе той, хто вміє
На горло стати власним болям,
Хто тільки болями народу
Свій біль вимірює в житті...
Ні, долі сходини круті
Не понівічать серця вроду,
Не перетнуть шляхи борні,
Сльозу не виб’ють із очей...
А душу сум важкий пече,
Що дні минають в чужині...
Та знов над зошитом Тарас –
І вже над ним не владен час.
І вже над ним не владен час,
Не владен бог, не владен цар:
Він – не Шевченко, він – Кобзар
Знедолених народних мас
І не лише на Україні –
На всій пригнобленній землі!
І не спроможні сили злї
Йому зашкодити й понині,
Бо всі рядки виводив кров'ю
І думав так він: "Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі, коло іх
Поставлю слово... "
...Живий сьогодні серед нас
Понад Дніпром стоїть Тарас.

14 .
Понад Дніпром стоїть Тарас
На любій серцю Україні
І промінь попід небом синім
Великих дум в очах не згас,
Бо залишився він великим
Для всіх людей, для всіх століть, –
Його поезія не спить
Бунтарством сповнена столиким…
А як в житті бувало прикро,
Коли ні фарб, ні олівця
І лише зблиском ясенця
Надії, що Микола викрав.
Тоді журба не на хвилину –
Зламався ніж… цизорик згинув...

15.
Зламався ніж… цизорик згинув
І нічим загострити олівця,
А він за зброю у митця
І так потрібен щохвилини,
У засланні, де сняться друзі,
І батьківська далека стріха,
Той олівець в годину лиха
Друзяка вірний серцю й Музі.
А ти безпомічний, Миколо,
І не затиснеш серця спів –
Тарас сокиру гніву звів,
Хоч поперек лягає доля.
І вже над ним не владен час –
Понад Дніпром стоїть Тарас...

_________________________



* * *
Миколі Ерьоміну
Мій друже, мій брате Миколо,–
Куди ми сьогодні, куди?
А може канарчине соло
Послухать на Чисті пруди?
Щоправда, у клітці канарка,
Але ж – як співає вона!
Газдиня, стара росіянка,
Усе нахвалялася нам:
–Співає майже задаром,
Єдина радість моя...
Ти ж брови над очі, як хмари,
І журно над птахом стояв.
Куди тебе думи водили
Не міг я спитати тоді –
Канарка співала щосили
Чудові пісні молоді…
Потому Москвою, як полем,
Блукали ми кілька годин…
Мій друже, мій брате Миколо,
Ходімо на Чисті пруди ...


Монолог під час роботи

"О – слово кругле, мов обруч.
Гай за роботу, досить спати.
Сюди–но молота обруш –
Сильніше, друже!
Скоріше, брате!”
А з мене ллється чорний піт.
"Давай, давай!
Сто тисяч літ
Наш обруч куряву шляхами
Здіймати буде аж до хмар!
Руками, друже мій, руками!
Сильніше вдарь!
Дзвінкіше вдарь!
В роботу силу всю, як слід!.."

А з мене ллється чорний піт.

Та викотився обруч з кузні.


* * *

Надвечірня тиша довга,
як дорога.
Йде угору місяць,
наче дід важкий…
Засинає світ.
І нічого злого –
Тільки обеліски
підтримують
зірки...


* * *

Одмріяне вертається у сни.
У снах з’являються давно забуті лиця
І тихо посміхаються вони.
І тихо входять у мою світлицю.
Сідають тихо на широку лаву.
І тихо дивляться на мене всі.
І чую тихе–тихе:
"Справи як? Чом не радієш?
Де хліб–сіль?"
Не можу пригадати – хто вони?
Перегортаю пам'ять і... дарма –
На превеликий жаль такі короткі сни,
Як постріли з мікрогармат.
А от коли б згадав...
коли б згадав,
Я б не завадив вирватись словам,
Котрі давненько про запас тримав:
"Я вас забув. Чого ж радіти вам?..”
Одмріяне вертається у сни.
У снах з'являються давно забуті лиця.
Невпізнані, зникають знов вони
З гостинї світлиці…


* * *

Білі вишні – як парашути.
Білі вишні десантом весни.
Білі вишні білим салютом
У квітневі квітуючі дні.
Білі вишні... а біля вишні
Ти стоїш у квітчастій хустині
І на носі твоєму вишив
Квітень промінем ластовиння.



Діалог між старим і малим

–Народилась людина…
–А далі що?
–Виростав людина...
–А далі що?
–Працює людина...
–А далі що?
–Старіє людина...
–А далі що?
–"А далі що"! заладив, як папуга!
–Дідуню, любий, ти подумай трошки…

Дід замислився.
Від натуги
Вікові потріскували зморшки…


Вода

Де вода – там земную вроду
Рятував плескіт хвиль од біди.
І тому мандрували, шукаючи воду,
Наші прадіди І діди.
Відшукавши воду – селилися.
Є вода – буде хліб.
Є вода – буде сіль .
І прозорість блакиті стелилася
Шляхом-долею людям усім…
Розігнались з гори вербички
До води,
Де у хвилях зникає земля...
Притулилось село до річки,
Як до матері немовля…


* * *

Вранці, коли роси, мов квочки,
Висиджують на городі капусту,
Коли старі корови у снах
Бачать себе телятками,
Коли хвіртка порипує кволо,
І на довгій вулиці пусто,
І скрутився калачиком кіт у ногах,
І хмари над степом брудною ватою,
В ліжку
Спирається жінка на лікоть,
Слухає:
Чи не постукає,
Чи не постукає?..
Так щоранку
вже тридцять років...


* * *

Жайвір піднімається вгору
На крилах власної пісні –
Цим він нагадує поета.


* * *

Білу пісню відспівали вишнї
І бджолиний хор над ними відбринів.
І було тобі не соромно й не грішно
Йти надвечір в таїнство садів.
Хай нагрима спересердя мати:
–Де ж оце тебе чорти носили?!
Мати буде перша віншувати
Молодих і гарних на весіллі.


* * *

Якось так само собою сталось –
Звикли ми за декілько років
Цілуватись в гомінких вокзалах
Поспіхом, на людях і без слів.
Та коли з вокзалу поїзд рушить
І розлука вироста нова,
Відчуваю: роздирають душу
У мовчання стиснуті слова,
Їм , можливо, довго визрівати,
Щоб одного разу розірвати
Коло зледенілого мовчання.
Та не час... і маю зберігати
Всі слова про ніжність і кохання,
Щоб коли зустрінемось – мовчати…


* * *

Дід три війни на мир переорав.
Недосипав,
Голодував,
Вбивав
І був убитий...
І якось вирішив спочити мить –
За все життя
єдину мить
не знав, як житиІ
Занадто соромно старому вже було –
Взяв сапку та й подався в поле…
Лежав в труні, прозорий, наче скло,
І чистий, як висока доля...


* * *

Життя – не заважди золото.
А дні навперегін,
Як швидконогі олені:
У праці – солоно,
В коханні – солодко,
У праці – солодко,
В коханні – солоно…
І живемо, немов у морі:
То вниз,
А то у гору –
То солоно,
То солодко.
Життя важке, важкіш за золото.
І гарно входити людьми
У світ
В якому солоно,
В якому солодко…



Через сорок років

Леоніду Вороніну

На цьому полі сорок років тому
Він ледве одірвався від землі –
Три кулемети свій вогонь по ньому
Із гнізд смертей безжалісно вели.
Та звівся він, щоб смерть перемогти,
Назустріч кулям вогняно-лихим...

Хотів сьогодні поле перейти,
А з кулеметних гнізд – птахи!..


* * *

Така була тиша, що зорі поснули.
А метелик над вогнищем пурхав грайливо
І обпік собі крильце –
Зорі почули
Зойк на Землі жахливий.
Здригнулися гори – каміння загуркотіло,
Прокінувся вітер – стогін пробив дерева:
Плакав метелик –
І у всесвіт луна покотила
Згорблені болем
людські слова…



Спомин про Білу гору

К.Р.

Онде, там, на отій горі,
У дитячій веселій грі,
Саме там – на Білій горі.
Перший наш поцілунок згорів...
Як, на жаль, він швидко згорів
На отій, довгочасній, горі!
Як, на диво, він довго горить
Над Інгулом, на Білій горі...

А тепер тебе поруч нема
І на Білій горі панує зима:
Ой; не все над Інгулом гаразд –
Стала чорною Біда гора...



Етюд

Біла піна холодного пива
Мармуровим волоссям красунь
З кухля висне напрочуд красиво
І тобі я цей кухоль несу –
Пий...
Гасне світло неонових ламп,
Засинають дзвінкі телефони.
На прозорості срібного скла
Ти залишила місяць червоний.
...Ніч.


* * *

Ми поруч йшли. Веселим сміхом
Ти розбудила тихий сад
І він розкидав нам на втіху
Такий веселий листопад!..

Тією ж стежкою додому
Вертався я один назад
І був сумним, і незнайомим
Такий журливий листопад...

Роки майнули, наче злива,
І вже не перший рік підряд
У серці радісно–журливий
Такий далекий листопад...



* * *

І випав град... у червні випав град.
І вишні, як червоні сльози,
Лиш де-н е-де мій прикрашають сад
У вогкому повітрі післягроззя.
І ти прийшла... прийшла в розбитий сад.
І падав сміх твій на дерева голї –
Він був страшнішим за холодний град,
Бо падав в гору… вгору, не до долу.
Гасав твій сміх в гілках вітрами злими
І громом буйним понад садом гримав,–
Останні вишні мов хотів зірвати…
Стояла ти серед червоних сліз
І сміх твій, недоречний та завзятий,
Мою любов, як хвиля кригу, ніс…



* * *

Загусла синь.
Квадрати вікон
Горять холодним янтарем,
І горобців нехитрі крики
Злітають де-не-де з дерев.
Мені нагадують вони
Морозний скрип твоїх дверей.
А до весни…
а до весни
Той скрип у біль переросте...




Миколаївська осінь


* * *

Як гуртувались ластівки – не бачив.
Куди вони поділися – не знаю.
Вже ж паморозь на травах, та неначе
Свїт тільки вкрився барвами розмаю –
Пронизливу прозору просинь
В своїх очах зігріла ти
І не помітив я, що осінь
Пожовклим листям вже летить,
Що шпаківниці безголосі
І берег Бугу спорожнів...
На Миколаївщині осінь.
А я свою весну зустрів .


* * *

Твоїм ім'ям не марив я ночами,
Спокійно спав і дивні бачив сни,
І проводжав закохано очами
Дівчаток інших площами весни.
Вони пройшли, доповнили весну.
О тій порі не мав у гадці я,
Що всі вони з'єднаються в одну,
Щоб марив я одним твоїм ім’ям...


СПОГАД

Пам'ятаю, малюком незграбним,
У нашому садочку поза хатою,
Якось я надибав на кульбабу,
І хотів ї ї – сподобалась! –
зірвати.
Я присів, потягся рученятами,
Ухопив, сіпнув – гей! –
полетелі
Парашути над сусіда хатою
І від сліз не бачив я де сіли...
Того лиха так і не забути,
Вже ніколи не забути, мабуть...
Я боюсь до тебе приторкнутись –
Ти мені нагадуєш кульбабу...


* * *

Розмова з левом

* * *

Прокинься, леве!..
Скам'янів…
Чавуну увігнув канапу
Й кудлату голову вмостив
На стомлені віками лапи...
Прокинься, леве І
Спритну силу
Розлий по тілу, вигни спину!..
Замармурів...
Не варт безсмертя скам'яніле
Життя однісіньку хвилину –
Я дихаю!..
Дивлюсь!..
Струнка, як промінь,
До мене жінка усмішку несе.
Не кам'яну – живу, надійну втому, –
Вона і я , –
поставим над усе!..
Прокинься, леве!



НОТА НОСТАЛЬГІІ

Минуле, сучасне, прийдешнє
Бурхливий трикутник дум.
Зими, осені, весни –
А я все до тебе іду,
Щоб голос почути твій,
Щоб пісню твою почути...
Без тебе я, краю мій,
Бранець у сум закутий…


На смерть графомана

Ну, який це поет?!
Це звичайний небіжчик.
Він мовчить.
І мовчатиме сотні років…
Із доробку його
жоден віршик
В серці жодному довго не жив –
Вірш без радості,
суму чи болі,
Як без хліба сало – дурне...
Сподіваюся щиро, що доля
Так не стане карати мене...



* * *
Покіль живуть поети на землі,
Були і є, і будуть ще Дантеси.
Ніхто би їх не згадував, коли
В поезії не був би їхний внесок.
Вони живуть... їх треба годувати
Тим самим хлібом, що і всіх людей .
А горезвісна слава Герострата
Вона, як кожна слава, не на день,–
Влаштовує...
не в тому зло,
Що хтось життя залише достроково –
Дантесів, мабуть, зовсім не було,
Коли було лише ліричним слово.
Але ж воно і ненависті грім,
Але ж воно – любов до Батьківщини.
А ми не хлібом живемо одним
В минулому, прийдешньому і нині...
Що хтось життя залише достроково,
Не дорахує кілька теплих весен,–
Не в тому зле…
страшніше смерті й крові,
Коли хтось сам собі стає Дантесом...



Про матерію і почуття

Незаперечна істина: первинна
МатерІя –
так є, було і буде.
Матерія старий Ігнат і молода Калина,
Бузок веселий,
помисли Іуди, –
Усе матерія...
Можливо до пуття
Комусь одна ця віра.
Я й іншу досвідом придбав –
На почуттях тримається життя,
Бо вічні радість,
ненависть,
любов,
журба…
Помре старий Ігнат.
Зістариться Калина,
Бузок зав’яне.
Проклянуть Іуду.
А почуття над смертоносним плином
До інших перейдуть –
Так є, було і буде…



Серйозна іронія

Святий Петро, що ключником в раю,
Коли постукав я у браму,
Візитку вгледівши мою,
Промимрив чутно ледь вустами:
–Ключі я вранці загубив, –
Таке у тебе щастя, братку…
Я кілька нецензурних слів
Подарував йому на згадку
І далі рушив мандрувати.
Надибав згодом на Тартар,–
І там мене зустріли матом:
–Пішов під три чорти, Коллар!
Ні в тих, ні в сих…
С той на роздоріжжі
І мовчки роззиравсь, мов хижак,
І сам дивуюсь, – як я вижив,
І обминув як кулі чи ножа?..



* * *

Затуркан нестатками хоч турку
Ми навіть душу продамо за безцінь.
Куди не глянешь – жебраки та вурки,
Та ще чини без совісти і честі…
А нам такий устав за свято –
Ми з ранку починаємо завзято
З горла "коньяк три гички” булькать
І заглядать повіям під спідниці...
З'явись на божий світ сьогодня Бульба –
Була і робота для його рушниці!


* * *

Обдурює Мак–Дональд наш народ,
Бо ми забули й те, що знали,–
Найкращий в світі бутербод:
Цибуля наша, хліб і сало.


* * *

На кращих завжди полювали
Ще до Христа .. . а в наші дні
Їх з насолодою цькували
Марксистсько-ленінські сини.
Щоб їхню "працю" шанували
Своїми кличками вони
Все що завгодно називали –
Від пароплавів до тинів.
Потрібен ідол кожний владі,
Простому люду – то хомут.
Та час прокинутись громаді,
Та час замислитись, чому
Нема у мерії грошей
(Чи їм за брата Ленін-урка?)
Аби ожив в очах людей
ПРОСПЕКТ
–не Леніна! –
ГРИГУРКО!


* * *

Яка нечувана херня! –
Людина року, людина дня…
Людину всіх тисячоліть
Народ наш міг би народить.
Якій йому не заважали
В цивільних фраках генерали,–
Дрібненькі кучми, марчуки
Й незрозумілі кравчуки…


* * *

Не клич його до сонця, брате, –
Людця не вабить неба синь:
Він призвичаївсь плазувати
І не жахається падінь…



Віршик напідпитку

За давнім звичаям слов'ян
Ми втрьох домучували пляшку... –
Здається третю… важко
Було вже братись за стакан.
Один із нас хитнувсь на вихід,
За ним загримали стільці…
Хренові, видно, ми бійці,
Якщо міцніший хитке вийшов.
А наш "товариш, друг і брат"
Зайшовся сміхом: – Ну і шафа!
Якби не волохата лапа
У нього був би голий зад!
Серветку "другу" я подав
Й не менш єхидно мовив: – Любий,
А нумо, витри свої губи.
Він губи витер і сказав:
–Серветка – це тобі не гуж.
Тепер я виглядаю круто?
–Та ні, – промовив я , – отрута
Ще скапує з куточків губ.



* * *

Ну що поробиш, коли склалось так –
Носив я завжди тільки куфайчину.
До неї зовсім не пасує фрак
В якому ні на працю, ні на ринок.
Та не вбачаю в цьому я ганьби
І долі не збираюсь дорікати –
На що хватало розуму робив:
Крутив кермо...
Не брався на бандуры грати,
Бо фрак без хисту що на дурны шати…



СИМВОЛ

Кажуть, є на сонці плями.
Але сонце – завжди свято!
Троє нас було у мами,
Був у кожного свій тато.
Троє нас було у мами,
Але мама в нас – одна.
Кажуть, є на сонці плями,
Але сонце – це весна!



* * *

Сумний на осінь припадає час
І вже, на жаль, не хочеться нічого, –
Пливе у безвість без вітрила човен
І промінь сонця передчасно згас.
І все ж – дай бог, дай бог
Продати Болдіно і повернути борг.
Коли весна повернеться до нас, –
Чи оживуть в прижухлім серці квіти?..
А хочеться так дзвінко ще пожити
І обігнати задубілий час.
Між тим – дай бог, дай бог
Продати Болдіно і повернути борг.
Червона кров і білий-білий сніг,
І промінь згас, і човен без вітрила…
Рокована важка свинцева сила
Стежинку вибиває із під ніг…
Чому не дав Поету бог
Продати Болдіно, щоб повернути борг?..



Невеселий роздум

Як прийде час лягати в домовину,
Чи заболить душа моя за тим,
Що назавжди піду від Батьківщини,
Де був рабом маленьким і німим?
Невже колись по-справжньому заплачу
За тим на що й сльозиночки шкода?..
Не дорікаю долі я за вдачу,–
В мені сидить моя цупка біда.
Я торував стежинки на узбіччі, –
Вели шляхи широкі до брехні.
Мабуть тому я загубив обличчя,
Мабуть тому не плачеться мені...



Знаменна мить

Лише єдину мить Іуда
Тримав історію в руці, –
Тоді з Ісуса вийшли люди,
Подавсь Іуда у людці…


* * *
З хмарочоса сторч головою не кинуся,
Щоб розважити вчинком дивним знайомих...
Мене б занести до книги Гіннеса –
Народився в СРСР пʼятдесят з гаком років тому
І досі живу... мислити здатен...
Не памʼятаю жодної дати…


* * *
Я николи вільним не був,
Хоч це слово знав... і забув.
Я залежав від спеки і снігу,
Неприємностей, випадку, вигод.
Від малих і великих обставин,
Світ якими мене обставив.

Та по-справжньому вільним стану, коли
Припаркують до тіла мого домовину –
Ланцюги обумовлення скину
І... душа заболить.

* * *
О, преславна повіє, славо!
Скільки душ загубила ти,
Щоб привласнити дике право –
Нас до світлої вести мети?..
Заблукали твої керманичі,
Затуливши зірками очі...
Клан могутніх Іванів Іваничів
Нашим лихом гендлює охоче...
Проросли Карабахи та Припʼяті
Із байдужості наших сердець...
Скільки ж лиха нам треба випити,
Щоб дикунству покласти кінець?..

* * *
А.А.
Грішним пензелем намальований
На іконі сумує Бог.
А художник, нестатком згорьований,
Набирає у шинку борг,
Що зроста веселковою аркою...
– Де ж твій Бог? – запитують люди.
А художник, схилившись над чаркою,
Сам собі: – і ніде... і повсюди...

* * *
Що мене під зорями вабить –
Гроші, слава, горілка, баби?..
Врешті решт це все суєта,
Швидкоплинна, нікчемна мета...
А пройти б крізь кохання, падіння і шал,
Щоб не вмерла безсмертна душа…

* * *
Дали волю!!!
Боже, ти прийми подяку!
Підкажи, що з волею робити?..
Захиріли, ледь не дали кляку –
В черзі сім десятків на це вбити!..
А які там ще грядуть Укази?...
Що пїдкине нам Козирний Туз?..
Простягаю, професійний блазень,
Для подачки свій старий картузі…

* * *
Очі бездумно блукають по стелі...
Що намагаюся там відшукати?...
Самотньо мені, як пісчинці в пустелі,
Де всі, як на подив, мільйони – близнята,
І долі одним візерунком вишито,
І душі духом одним прошиті...
Однаковим легше у світі вижити...
Вижити легше, звичайно... а жити?..

* * *
Треба в море… та вкрали весла…
Не душа , а журлива гора,
Бо приречений жити чесно,
Я живу, як звичайний жебрак…

* * *
Ми за життя не ганьбимо нікого,–
Я маю на увазі керівних.
А прийде час – лиш відпливуть до Бога,
То ми, як зграя дика, всі на них.

Ми за життя не славимо нікого –
Я про поетів з іскрою в душі.
Коли ж в труні їх похолонуть ноги –
Здіймаєм плач до світових вершин.

Чи щирості нам ненька не додала?..
Чи розгубили людяність свою?...
Система, кажуть, просто засмоктала
І трин-трава!.. І все нам по …

* * *
"…настоящая русская еда –
украинский борщ…"
Програма "Утро", ЦТ,
21 червня 1991 p.


Хто в вас, люде, губи не оближе,
Гріх таке й подумати, їй-бо! –
Вчувши, що російська ліпша їжа –
Український знаменитий борщ!

Маю душу, як гора круту,
Неприступну, наче скіфський щит:
Пропоную фірмову туфту –
Українські славнозвісні щи!