Вітер…він завжди мене зраджував…а я так його любила…
Вітер…він був моєю останньою надією на порятунок… на волю… на спокій… він обманув мене, як і тисячі інших представників «джентельменської статі»… і не потрібно думати, шо я така «гуляща»…бо я дуже полюбляю говорити «в переносному значенні»…

Але то не варте Вашої дорогоцінної уваги. Бо я – зіпсутий дощ. І знаєте чому? Бо ніколи не випаду на землю і не втамую нічиєї спраги… Забудьте про надокучливе «завтра» і послухайте про осточортіле «сьогодні»…
Мамо, ви мене сьогодні вдарили… і не те, щоб було боляче…ні…було несподівано… ви мене дуже рідко били, мамо…і я вже втомилася слухати своїх друзів та знайомих, які твердили в один голос, шо в мене : «найліберальніші та найдемократичніші батьки в світі»! І я ніяким чином не збираюсь ставити під сумнів вашу «ліберальність і демократичність», бо добре розумію їх справжню сутність на відміну від інших представників прогресивної молоді… Але саме тому, мені завжди ставало смішно і млосно від того, як мене старались переконати у Вашій «ліберальності» ті, які навіть близько не розуміють значення цього слова…

Ви мене вдарили, мамо…і світ знову покотився шкереберть. Ви кричали мені, в мої роздовбані, розхитані нерви те, шо я – безсовісна тварина…І знаєте, мамо, я вам повірила… Я подивилась вам просто у вічі, і побачила стільки невимовної люті…шо не змогла нічого вдіяти, нічого сказати, нічого зробити окрім того, як…усміхнутися…А це вас розлютило ше більше… Мені завжди було мало. Я ніколи не знала міри. Ні в чому. Я посміхнулась…і зрозуміла, шо то була остання крапля. Крапля вашого терпіння і крапля моєї ненаситності…
Сьогодні вже четверте травня, мамо. А мені й досі здається, що календарний рік відмінили, і нікому не потрібно знати, яке число і місяць на дворі… Для чого? Це нічого не вирішує. А головне, нікому не приносить прибутку в процесі вироблення додаткового продукту…
Я дерла шпалєри своїми кривими нігтями в коридорі та на кухні, і відчувала запах ваших затертих костюмів, що висіли в шафах… Я відчувала, як назавтра ви будете кричати про те, хто спаскудив дорогоцінні шпалєри у нашій квартирі, і про те, шо у вашій сім’ї росте повна тварюка…а саме головне шо вам ніхто не почне заперечувати, бо ви, як завжди, будете праві, мамо… А я буду сидіти в своїй розмальованій кімнатці, і рахувати кожну сльозинку на своїх постарілих очах… І ніхто, навіть ви, мамо, не помітите, наскільки старішим і безнадійним став мій погляд…

А на сніданок я буду їсти вчорашній розпач з приправами вранішнього туману. І це нічого, шо вас вже не буде вдома на ту пору, коли я розпочну снідати, адже буде вже далеко за дванадцяту дня. Я розплющу очі десь о сьомій ранку…і вкотре зрозумію, що краще б я справді вмерла вчора… а ще краще рік тому… І це не самобичування. Самобичування – це коли лежиш у ванній і не розрізняєш, де вода, а де – твоє власне тіло… Почитайте Бодлера. Він гарно описав самобичування в своїх депреснякових віршах… Декаданс – то завжди звучало гордо… Це в моєму житті - повний ДЕКАДАНС… відчуваєте, це слово вже якось нагадує мат… Хоча при найсправедливішій «власті на зємлє» цим словом таврували не гірше, ніж матом… От тільки не зрозуміло, як в країні миру, добробуту та рівності взагалі міг народитись декаданс?!... Звідки йому було взятись ТАМ, де все було чудово?... Але, судячи з усього це не наших мізків справа, бо були люди, яким БУЛО видніше…

То все крейда…біла крейда…а може сірий попіл… Те, що більш до вподоби. Мені до вподоби кухоль світлого пива… Сьогодні мене запитали, чи я бува раптом не відношу себе до еліти…На повному серйозі запитали… Більш кумедного запитання я ше не чула в своєму житті… Яка еліта, друзі?!... Та шо спивається на подвір’ях паленою горілкою, закусюючи сухариками за гривню з копійками? Колись до неї належав кожний, правда ж? Я не була винятком. Хоча бути винятком – це завше якось претензійно… а ми намагаємось наше життя будувати безпретензійно. Так, я належала до тієї еліти. Але шось відносини у нас не дуже склалися…з паленою горілкою. А тоді я його зустріла його… ПИВО… І моє життя набуло запаху солоної тарані…
І от я кочую в лабіринті часових затемнень і відчуваю, шо собаки вже й пиво випускають неякісне…або просто не «першої свіжості»… На ранок кишки звертає від сушняку, а язик неможливо віддерти від піднебіння. Саме смішне, шо цей день нічим не відрізнятиметься від попереднього, як би себе не хотілось переконати у протилежному… У пива завше гіркувато-солодкий присмак, і ніяк не вдається розібрати толком чого більше : гіркоти чи солоду…хоча ж стверджують, що пиво роблять саме з солоду. Але не може бути, шоб все було так просто. Адже – це ПИВО, а не якесь вино чи горілка… Його (тобто його справжнє, непідробне) неможливо робити так просто…тому думаю, шо справжнє пиво все ж роблять з гіркоти, а не з солоду. Повинні робити. З темно-рудуватої гіркоти… А гіркоту (справжню) потрібно видобувати з сердець-пропелерів, які намагаються роздмухати вогонь сердець кам’яних та зачерствілих…
Коли п’єш пиво, головне – це оточення. І шоб там не розказували про «благородні вина» та справжню горілку, яка нібито «зближає всіх» - все це фігня. І фігня непристойна. Бо надудлитись до відмови пульсу разом з кимось аж ніяк не означає «стати ближчими»… Та й філософські розмови, які розпочинаються після другої чарки у разі обрання компанією горілки чи вина в якості «об’єднуючого компонента», за пивом починаються набагато раніше, ше перед кіоском чи магазином, де це пиво купується. А саме головне, шо вони ніколи вже не завершуються, хай навіть ви будете бачитись раз в місяць ( а може й ше рідше), але ваші розмови з друзями та приятелями за пивом ніколи не вичерпають себе…А це дуже важливо. Це навіть іноді видається фантастичним, але пиво – саме той напій, який сприяє цілковитому філософському релаксу…

Чи не єдиний недолік пива полягає в тому, шо після нього пам’ять не стирається, а навпаки стає дуже гострою… Звідкілясь виринають старі, обшарпані спогади, які нічого не вміють, як окрім сплітати і без того заплутані та втомлені мізки… Тому з пивом ніяк не вдається «забутись», його придумали не для цього. Не можу сказати, для чого точно його придумали…але це ніяким чином не пов’язано з алкоголозабуттям…
А магія таки у пиві неабияка… Пиво – це і є магія. Без зайвих перебільшень. Певно той, хто придумав пиво, був вееееликим чарівником… Одного спекотного дня він сидів на галявині предковічного (а може й просто вічного) лісу й мізкував над тим, чому люди постійно зайняті усіляким дріб’язковим непотребом, який, чи то жартома, чи то й справді всерйоз, називають «роботою»… Вони лягають спати з однією думкою : шо вони зробили за сьогоднішній день, а прокидаються з думкою про те, шо сьогодні потрібно зробити… Певно, це така хвороба : думати постійно про роботу. Роботу, яка нікому не приносить радості й задоволення, але затавровану словом «потрібно»… Безпідставне ухиляння від роботи, яке в народі називають «лінню» м’яко кажучи не було в пошані тоді, (хоча зараз до нього навіть й заохочують), можливо, саме тому чарівник вирішив зробити добру справу для всього (страшно працелюбного) людства… А саме, винайти напій, який став би ПІДСТАВОЮ, єдино виправданою підставою для ухиляння від роботи. Ну придумав собі таку «відмазку» для того, шоб нічого не робити… За шо, по правді сказати, йому були дуже вдячні «лінивці» того часу, а деякі наші сучасники то й взагалі ввели його винахід в своєрідний культ…

Плювати на те, шо справжнє пиво зараз дуже рідко можна надибати у розмальованих кіосках, прокурених магазинах та відполірованих супермаркетах… Плювати, шо діти на тебе в парках відпочинку дивляться як на алкоголіка зі стажем, хоча ти п’єш найблагородніший з усіх існуючих алкогольний напій, в той час як серце розриває бажання тупо вбухатись горілкою…хай паленою…хай без закуски… просто тупо вбухатися… і шоб вже не могли відкачати… А вони заглядають тобі в скляні, байдужі до всього очі, і силуються зрозуміти, чого ти сидиш тут, такий сумний і на фіг нікому не потрібний і робиш вигляд, ніби тобі й справді на всіх та на все начхати…а сам благально ловиш кожний зустрічний погляд, при цьому посміхаючись так, ніби це остання посмішка в твоєму безталанному житті… Ти ніколи не зважежся розповісти їм, ЧОГО ти сидиш там і п’єш світлу, гіркувато-солодку рідину в пляшках, які потім здаються по 10 копійок за штуку в місцях прийому склотари… І не тому, шо вони такі щасливі й ніколи не зрозуміють усієї банальщини твого нерозсудливого життя, а просто тому, шо тобі не хочеться стати навіть і на мить тягарем чиєїсь зрадженої долі…

З іншого боку, тобі треба дуууже сильно напитися, аби почати говорити про сакраментальний бік свого зарозумілого «его», яке вже так сильно злилось з маскою благопристойності, що так часто надягалася поверх нього…
Оті розмови на п’яну голову, які зазвичай забуваються вже наступного дня, чомусь в моїй голові залишались надовго… Особлива та безвихідь, з якою вбухані оповідачі ділилися своїми життєвими розчаруваннями та гнітючими мізерними проблемами. І кожному власна проблема здавалась найнайнай… Проблеми інших навіть не могли стати в один ряд з власними проблемами того, хто ділився найсокровенішим під акомпанемент горючої рідини. І все завжди з однією і тією самою інтонацією, одним і тим самим виразом обличчя… Та я ніколи не могла зупинити цей потік словесної інформації та потреби в мовчазній підтримці, або хоча б у таких важливих словах, як «ага», «ну так, звісно», «так, я розумію»… Мені ставало страшно ніяково від того, шо я й справді розумію, наскільки важливе для співрозмовника те, про що він мені говорить і водночас у мене з’являлось дике бажання кричати йому, шоб він нарешті стулив свою пельку… або хоча б переставав виливати мені свою душу, розмиту алкогольними есенціями… Розмита душа гірша від серцевих хвороб… Хвороби іноді виліковуються. Розмиті душі ніколи.
Я добре це знала, але ніколи не могла зупинити тих, хто бажав виговоритись за покликом своєї розмитої душі. Мені було справді це не під силу. Мене можна було б вважати справжнім мазохістом, бо я дозволяла робити те, що завдавало мені просто таки фантастичного болю…от тільки насолоди від цього я не отримувала… Тому й мазохістом справжнім, виходить, не була. Проте продовжувала слухати п’яних ораторів, і біль подвоювався… Мені боліло і за них, і за себе. За них, бо вони справді були переконані, шо їм фігово, за себе, бо я не могла отак напитися і почати розповідати, чому переконана, шо насправді фігово мені…
Плентаючись додому темними дворами, які завжди пахли однаковісінько (і не мені розповідати вам, ЧИМ саме вони зазвичай «пахнуть»), думаєш про те, якого біса ти повинен бути таким собі «голубом миру», який всіх заспокоює, дарує надію і намагається не дозволити посваритися отим п’яним ораторам, яким на тебе, чесно кажучи, начхати…
І тут накотило…………………………………………………………………………………. Яка різниця, скільки мені зараз років і на скільки я почуваю себе по справжньому?! Яка різниця, плачу я чи сміюся, якщо і те, і інше сприймається іншими як виклик?!... Яка в біса різниця, ЩО я люблю і ЩО ненавиджу… все одно Вам начхати на все, що не стосується Вашої сонцесяйної особи… А я не смію відривати Ваших тонких і солодких вуст від Вашої гордовитої королівської дупи…
Чуєте?... З неба виливають воду. Її виливають не відрами, а цистернами. Певно на небі стало занадто багато води… Чому на небі не стало занадто багато пива?! Тоді мені було б не до цієї тошнючої писанини… тоді б я сиділа (а може й лежала б) під відкритим небом десь у полі свіжовифарбуваних трав і впивалась би найдобірнішим у світі сортом пива…небесним. Мені не потрібно було б його навіть ковтати, воно просто би просочувалось крізь мою шкіру, мої рубці, мою збайдужілу енергію атомів та молекул… Воно б затікало в мої очі… о, тоді б у мене були очі кольору світлого пива! Воно б вистукувало дивні ритми на зовнішніх стінках мого зухвалого серця і наповнювало б його невідомим досі спокоєм… Вічно так лежати, звісно, було б не до снаги, але декілька століть – запросто…
Трохи відірвано і хворобливо на перший погляд, чи то бува на смак, чи на дотик… Але відверто. Відверто. Майже.
Центрифуга. Я йду до центрифуги. Я завжди йду до центрифуги. А в руках у мене щось дуже схоже на келих пива…