Спробував сапати не згинаючи спину. «Чи то неправильна поза, чи малий держак», подумав я. Як не старався, а доводилося згинатися. Якщо попадався особливо капосний кущик мишію – ставав у позу «зю» і висмикував за чуба. На початку городу грунт був піщаний і робота йшла хутко. А далі…
А далі пішов хвощ, кульбаби, хрін і пирій разом зі старими кущами полуниці. Сапа затупилася. Довелося взяти заступа. Спина боліла все дужче і дужче. Поясниця горіла вогнем. А потім наче відкрилося друге дихання. Лопата з шурхотом вганялася в землю, щось там обрізуючи в глибинах, коріняччя підважувалося, з натугою лопалося і маленьким вулканчиком підстрибувало догори. Права рука хутко висмикувала бур’ян, оббивала об держак і кидала на стежку.
Казав дружині: «Давай зоремо і цей шмат землі, менше мороки буде. Не захотіла, каже, хай росте полуниця. А полуниця виродилася. А трактор поїхав. Довелося длубатися вручну.
Сонце пражило не на жарт. Було зняв футболку, але швидко вдягнув: 20 хвилин і вже підсмажився.
Теща, як завжди, сиділа не стежці і лузала насіння. Працювати фізично вже не могла – серце. Але любила землю. Тобто любила на неї дивитися. Мальовничі пейзажі узагалі наснажують людину. Зокрема поетів і художників. Помітив, що безділля потребує особливої концентрації душевних поривів. Якоїсь позаземної заглибленості в пустопорожнє. Щось на кшталт поїздки в транспорті. Тупцяєш собі на одному місці годину, тримаючись за поручень, розглядуєш сонним поглядом пасажирів, і провалюєшся в наркоз. І хоча відучив себе від цієї капосної звички нічого не робити, подорожуючи з точки А в точку Б, але почуття безглуздості цього стану залишилося на все життя.
Мама моєї дружини - не митець. Просто теща, а, отже особа наближена до вищих сфер. До того ж - жінка розумна, любить керувати. Навіть коли немає ким.
Кінець городу полого спускається до лугу річки Тетерів, і навесні такої краси ще пошукати. Птахів – море! Усі галасливі. Над головою жайвори, довкруж цвіркуни та коники. Жаби не вмовкають ні на хвилину. Луг наполовину залитий водою, отже риби цього року буде немало. Хочу рвонути на рибалку; заздрю зграї чапель яка брьохається по мілководдю і набиває вола молодою білорибицею. Але город – це святе. Спочатку - картопля, городина, а потім все інше.
- Сашо! Дивися, ледь жабку не зарізав,- сердиться дружина. І справді побіля лопати стрибає ропуха завбільшки з кулак, яку вивернув на поверхню разом із землею.
- Винеси на траву! Хай живе!
Беру до рук булькату комахожерку і одношу з ріллі. Позаду нас по свіжоперекопаній землі дибає молодий буслик Вася. Минулого літа його старші товариші викинули з гнізда. Лапка була зламана. Я підібрав те створіння, приніс додому і викликав ветеринара. Кістку він вправив, Загіпсували, наклали бандаж. Довелося на зиму залишити буську в себе. А воно прижилося, звикло до людей і ходило за мною як собача. А тепер побачило як я ніс ропуху, хутко підбігло до того місця де я її поклав, миттю знайшло перетинчастолапе створіння і з задоволенням його ковтнуло.
Я погладив голову птаха і запитав: - Ще хочеш?
Він глипнув на мене оком, наче казав «Нащо питаєш? Давай!»
Хух, нарешті висапав! Ура! Попив водички і взяв до рук граблі. Бороную. І ось тут зрозумів: саджати бульбу сьогодні ми не будемо. Навіть теща втомилася лежати , а я й поготів.
Жінка у мене розумна, читає красномовні погляди як одкриту книгу. Підійшла, обняла, кріпко поцілувала і мовила:
- Хочу рибки. Бери вудки і йди ловити карасів. І без щуки додому не вертайся!
Весна!