Її донька чверть століття живе в Канаді,
Її син трохи пізніше подався в Іспанію.
О, якби врешті переїхала, вони були б раді,
Але де ж то в такі світи - і такій пані.
Так вона віджартовується вже давненько,
Коли син і донька не дають проходу.
Душу б їм віддала як ненька,
Та нехай лиш не рушать її свободи:
Встати вранці, попорпатися в городі,
Після того, як мовить свою молитву,
А затим, як випаде їй нагода,
З кимось і собі трохи поговорити.
Пані Юльця - так звуть її всі на вулиці -
Як дитина, здрібніла і в зморшках у неї цера,
Отак собі зігнеться, зсутулиться,
Одночасно проста, привітна і атмосферна.
Тупотить до зацофаної крамнички,
Де (всі знають) бере половину сірого,
Потім поробить якісь свої хатні дрібнички,
Потім знов змовить тихенько "Вірую".
Потім погляне угору - в рамці
Є світлина її чоловіка.
То так близько було, наче вранці,
а його вже немає піввіку.
Пані Юльця не пече і не вишиває,
Очі не ті та й руки.
І вона навіть добре не завжди знає,
Хто є хто із її онуків.
Та в гніздо недалечко від її хати -
Повертають буськи додому,
От на них бабця буде щороку чекати
І радітиме дуже тому.
І задерши свою захустинену голову,
Буде тими птахами жити,
І щовечора влітку дихати матіолою,
І на осінь шукати літо.
Проведе своїх буськів до Чаду чи до Єгипту,
Прочитає листи з Канади,
Залишившись останнім в роду манускриптом
Чи зорею у зорепаді.
Але так-от про це вже ніхто не мислить
Лиш би мама була здорова.
Кілометри, роки, ювілеї - числа
Хата, сад, огорожа - дрова.
Бо в усього на світі є свій початок.
І в кінця є початок, певно.
З пані Юльцею затишно помовчати,
Коли решта стає даремним.
2018