Є лункі хвилини, що складаються переважно з порожнечі, невідомості, знеміння. Така нічим не прикметна зовні сцена тепер ось, із нами. Вона і я, трохи дорослі типажі, у кожного свої складнощі, часто-густо проблеми, а в перспективі хіба що їхнє загострення. Куримо у примітивній альтанці, навіть скоріше будці, на околиці сонного містечка. Весна. Снігу ще чимало, бо зимно. Стоїмо один проти одного у своїх пальтах. Метрів за тридцять звідси двері на роботу, від якої ніде не дінешся, але ніхто не входить, і не виходить.
 
Це поки ще не прощання & я закоханий в неї, а вона не любить обсмоктування чуттів, а тому, як говорить, то лиш умисно банальні слова-фрази. Останнім часом більше мовчимо вдвох, усе давно ясно. Що нам марення, запевняння, риторика від станіславського. Наразі подібні штуки не мають змісту.
 
Вона жбурляє недопалок перед себе на брудну дощану підлогу. Ступивши на нього підошвою черевика гірчично-брунатної розцвітки з квадратним носаком, розтирає недопалок швидким рішучим рухом вперед.
 
Цей жест я пам’ятатиму так, неначе в ньому вища обіцянка.
 
“Все”, каже вона. Її очі, невиразного сірого кольору непевного відтінку―не то зеленого, не то блакитного―короткозоро придивляються до мене, ще мить.
 
“Йди вже”, каже вона.
 
І я йду