Білі шпалери з легким візерунком на лицьовій стіні,
Багато дерева і картин,
М'яких пОдушок, незавершених ескізів
І самотня чашка з-під ранкової кави.

У мене завжди затишно і тепло, не залежно від прогнозу погоди і напрямку вітру.
У вітальні сонячні промені на світанку і ввечері
Обіймають мене і заповнюють порожнечу в кімнаті.
На кухні грає Coldplay і завжди пахне корицею,
А ще тобою і недосохшою фарбою.

В дальніх кімнатах живе моє дитинство
З тюльпанами на підвіконні і розбитими колінками.
А на стіні висить фото мого першого кохання.
Моя улюблена іграшка все ще чекає, поки я візьму її до себе спати,
Ніжно-рожеве плаття, як і раніше, мріє показати себе світу,
А нездійснені дитячі мрії тихо сплять в кутку.
Зачиняю двері. Витираю сльози. Ставлю чайник.
Йду далі.

Ловлю поглядом свій силует у дзеркалі,
Розглядаю, як волосся лягає на ключиці
І як швидко воно потемніло.

Перевіряю поштову скриньку
І ніколи не зачиняю двері.
З відсутністю отвору для ключа
Вчишся відчувати безпеку в дещо інших речах.

Щовечора відчиняю вікна і впускаю свіжість у спальню.
Люблю відчувати свободу навіть у повітрі.

Колись я добудую нову кімнату і не буду входити до неї
Без твого дозволу.
А поки страшенно скучаю за тим, чого навіть не було,
Бо наша любов – лиш вигадана мною ілюзія.

Страшно зрозуміти, що сховатись немає де.
Страшно побачити людей з іншого боку.
Страшно вирости в таємниці від самої себе.
І страшно щось не встигнути.

Згадую про чайник. Заварюю трав’яний чай.
Дістаю цукерки і бабусині пиріжки.
Сідаю на кухні, подумки змінюю зиму на весну і чекаю на тебе.
Заходь в гості!
Ти ж пам’ятаєш – двері незамкнені.

2018