
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…
Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття,
й тих у кого душа порохнява.
Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформ
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.
Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Вільхова сережка
із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
як найнятий,
життя толкувати,
хоч знову,
насправді, не знаю, яким воно є.
Себе уявити
пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
коли щось простіше від простого,
і велич життя
усвідомиш із сумом гірким.
Сережка вільхова
поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
все вже на світі не так
і, мабуть, життя
не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
розміняти на мідний п’ятак.
Сережка вільхова –
у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
і в цей час поміняється світ.
І в новому світлі
все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
що під нами гойдаються,
на тій же воді
та на іншому вже кораблі.
Коли почуття
заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
страхаючий, чорний причал.
Пройдуть і страхи,
і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
що ця пристань в житті не одна.
Ясніє душа,
коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
з долоні її відпусти.
І пристані інші
хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
там, де пристань чекає сумна.
Хтось скаже: “Блаженний.
Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
“Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
це вже не буде життя.
І незрозуміле –
це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
немає твоєї вини,
бо цінність життя
не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
що не мають ціни.
Про що це я? А,
про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
за відміряну мить.
Про що це я? А,
що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
в якій ожила і тремтить.
2002-2018
Є. ЄВТУШЕНКО
ОЛЬХОВАЯ СЕРЕЖКА
Уронит ли ветер в ладони сережку ольховую, начнет ли кукушка сквозь крик поездов куковать, задумаюсь вновь, и, как нанятый, жизнь истолковываю и вновь прихожу к невозможности истолковать. Себя низвести до пылиночки в звездной туманности, конечно, старо, но поддельных величий умней, и нет униженья в осознанной собственной малости - величие жизни печально осознанно в ней. Сережка ольховая, легкая, будто пуховая, но сдунешь ее - все окажется в мире не так, а, видимо, жизнь не такая уж вещь пустяковая, когда в ней ничто не похоже на просто пустяк. Сережка ольховая выше любого пророчества. Тот станет другим, кто тихонько ее разломил. Пусть нам не дано изменить все немедля, как хочется,- когда изменяемся мы, изменяется мир. И мы переходим в какое-то новое качество и вдаль отплываем к неведомой новой земле, и не замечаем, что начали странно покачиваться на новой воде и совсем на другом корабле. Когда возникает беззвездное чувство отчаленности от тех берегов, где рассветы с надеждой встречал, мой милый товарищ, ей-богу, не надо отчаиваться - поверь в неизвестный, пугающе черный причал. Не страшно вблизи то, что часто пугает нас издали. Там тоже глаза, голоса, огоньки сигарет. Немножко обвыкнешь, и скрип этой призрачной пристани расскажет тебе, что единственной пристани нет. Яснеет душа, переменами неозлобимая. Друзей, не понявших и даже предавших,- прости. Прости и пойми, если даже разлюбит любимая, сережкой ольховой с ладони ее отпусти. И пристани новой не верь, если станет прилипчивой. Призванье твое - беспричальная дальняя даль. С шурупов сорвись, если станешь привычно привинченный, и снова отчаль и плыви по другую печаль. Пускай говорят: «Ну когда он и впрямь образумится!» А ты не волнуйся - всех сразу нельзя ублажить. Презренный резон: «Все уляжется, все образуется...» Когда образуется все - то и незачем жить. И необъяснимое - это совсем не бессмыслица. Все переоценки нимало смущать не должны,- ведь жизни цена не понизится и не повысится - она неизменна тому, чему нету цены. С чего это я? Да с того, что одна бестолковая кукушка-болтушка мне долгую жизнь ворожит. С чего это я? Да с того, что сережка ольховая лежит на ладони и, словно живая, дрожит...
1975
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)