Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Євгеній Євтушенко
Непонятным поэтам
Я так завидовал всегда
всем тем,
что пишут непонятно,
и чьи стихи,
как полупятна
из полудыма-полульда.
Я формалистов обожал,
глаза восторженно таращил,
а сам трусливо избежал
абракадабр
и тарабарщин.
Я лез из кожи вон
в борьбе
со здравым смыслом, как воитель,
но сумасшедшинки в себе
я с тайным ужасом не видел.
Мне было стыдно.
Я с трудом
над сумасшедшинкою бился.
Единственно,
чего добился,-
вся жизнь -
как сумасшедший дом.
И я себя, как пыткой, мучил -
ну в чем же я недоборщил
и ничего не отчубучил
такого,
словно: "дыр... бул... щир..."?

О, непонятные поэты!
Единственнейшие предметы
белейшей зависти моей...
Я -
из понятнейших червей.
Ничья узда ьам не страшна,
нас в мысль никто не засупонил,
и чьё-то:
"Ничего не понял..." -
ним слаще мирра и вина.
Творцы блаженных непонятиц,
поверх сегодняшних минут
живите,
верой наполняясь,
что вас когда-нибудь поймут.
Счастливцы!
Страшно, между тем,
быть понятым, но так превратно,
всю жизнь писать совсем понятно,
уйдя непонятым совсем...

1985