Колись в старі часи
Ще молодий був світ –
І де тепер ростуть ліси,
Здіймався з льоду щит.
У вічній мерзлоті
Лежала вся земля,
Ні звуку в синій висоті,
І не цвіли поля.

Було так тихо-тихо навкруги,
Що в небесах занудились боги,
І вітри роботу занедбали,
І світила у тумані спали.
Та ось одного разу уночі
Скотились з неба блискавки-ключі
І найвищу відімкнули гору –
Аж здригнулись скуті ріки й море!

З розчахнутих глибин
Піднявсь могутній Звір,
І гук палкий його один
Злетів до сонних зір.
І розбудив він там
Мільйонні табуни
Бізонів, і сріблястих лам,
І коней вороних.

Мов дощ, летіли, сяючи, згори –
Проснулось сонце, хмари і вітри,
І міцні льоди ураз розтали,
І ліси з-під панцирю повстали.
Буя життя усюди молоде,
І вік за віком радісно іде
На прекрасній мирній тій планеті,
Що тепер лиш згадують поети.

Куди ж подівся рай?
Його нам не знайти.
Хто міг би через небокрай
Дорогу провести?
Покинули давно
Нас зоряні гінці,
І зачинилося вікно –
В чиїй лихій руці?

У відповідь – байдужість і зима,
Для нас уже сама земля німа
Не розкриє таємниць. А люди
Розійшлися потім звідусюди.
І вічно в недосяжну висоту –
Мов крики, що застигли на льоту,
Будуть вгору руки простягати,
Та зірок уже їм не спіймати.

1993-2018