Біжить весела колія
по битій польовій дорозі.
Ніде нікого. Небо, я
і тато з віжками на возі.

Риплять колеса. І шлею
натягують гривасті коні...
А я собі тихенько сплю
у сіні на своїй долоні.

Усе, що є – моя земля.
Як на долоні наді мною
гаї, і луки, і поля –
коловорот осі земної.

Жують вудила жеребці,
а я пильную синє небо,
де тануть білі баранці,
живі увагою до себе.

І просинаюсь. Я один
у тихій одинокій хаті.
Немає ні коней, ні тата,
а сон розвіявся як дим.

І знову коней запрягаю...
Хай спочивають козаки,
а я – до синього Дунаю,
на плеса їхньої ріки.

Аж ось вони – сини Арея!
І... як у бескид загули...
Чвалають у ярмі воли
по сіно з ясел у Морфея.

І кавалькадою – у дім.
Мої алюзії – не всує.
За вікнами ударив грім,
ось-ось... і дощ уже танцює.

Дитячі видива летять
як той Ревучий за пороги.

Немає кращого нічого,
як просинатися... у п’ять.

Але й літа – як та дорога:
аз, буки, веді, іже, ...ять.

08/18