Нахмарилось... піде, напевно,
На небі стало брудно й темно.
Подвійне почуття в душі...
Завжди так, коли йдуть дощі.
Сумуєм - сонце вже не те,
Радієм - що не так пече.
І ось піднявся вітер сильний,
З дерев він листя позривав.
Цим листопада плин повільний,
Пришвидшив, й всюди розкидав.
Заморосило, загриміло
і раптом - Землю освітило!
І знов подвійне почуття,
Така, напевно, суть буття.
Що не буває однозначно,
Відразу - дивовижно й лячно.
А блискавка вогнями грає,
І в цю хвилину я згадаю...
Часто малим, я мріяв стати,
Дорослим - швидко, як мій тато.
Ну, а коли роки минулись,
В дитинство хочу повернутись.
Всміхнувся я від думки тої ,
Що самі не даєм спокОю.
Собі від того що не знаєм,
Що хочем і чого бажаєм.
Ми все життя щось вибираєм,
Як жити правильно, шукаєм.
Що краще чорний або білий?
І як нам досягати цілей?
Багатим бути та сумним,
Або веселим й бідним з тим?
Збрехати й до мети домчати,
Чи з правдою весь час стояти?
І раптом... зрозумів усе...
Що то не два, а лиш одне.
Давно існує в симбіозі,
Окремо бути, вже не в змозі.
Основа нашого Буття,
Єднання смерті і життя.
Це суміш доброго і злого,
В одночас складного й простого...
А дощ повільно припинився,
І, наче, світ весь оновився.
Хотілось би щоб він з водою,
Вагання геть забрав з собою.
Пустився знов, в вікно пиріщить,
Що змиє він, а що залишить?

05.09.2018