Твоєї глухої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що небесні знаки дощами позатирало.
Я буду тихо мовчати, курити і пити грог,
Бо, мабуть, моєї віри для щастя таки замало.
Бо, врешті, не сталось дива, сигнали усі мовчать,
Начала й любові світло з оскалом гірчить варавви.
Давай переріжем вени в сімох родових проклять,
Що змієм сичать і в’ються, засучимо лиш рукави.
А може, Вгорі забули? – Ми тіні порожніх снів,
Існують бліді «бо треба», але їх ніхто не бачить.
Дістали доречно, певно, з тобою увесь цей гнів
За спрагу до щастя, мрійну любов, за вкрай необачність.
Твоєї сліпої віри нам вистачить на обох,
Дарма, що давно не вірю і небо мовчить дощами.
«Мене ти також не бачиш, Я ж – поряд», – промовить Бог
Й заплаче над нашими іменами…