Сестрі Аліночці
В місті, де виростали й бродили сирими алеями після дощу,
Просиш побути ще трохи мене, наче можливість, яку відпускаєш.
Гадки не маю, як важко тобі, коли їду. У зливи тебе обійму, захищу
Від негараздів, від болю, від світу, що грається з нами, ну знаєш.

В місті, яке я люблю попри те, що мене силоміць відштовхнуло,
Все ж залишаються люди близькі й дорогі, хто у серці моїм владарює.
Точно не впевнена, як щонайліпше для всіх і для мене минуло б?
Те, що з тобою далеко – наразі найбільше чомусь неухильно турбує.

Легше поїхати чи залишитись з тобою, із мамою, з космосом нашим на трьох?..
Тільки життя, воно, знаєш, непередбачене й дещо, бува, деспотичне.
Коли не разом – якось тоді особливо в молитві, що на ніч, прошу, аби Бог
Вас іще довго для мене беріг. Знаю, прохання це – егоїстичне.

Але любов, вона, знаєш, готова на все, моя сестро, готова на ризик одвічний,
Ти – мої крила і сила в мені, та опора, що міцно тримає, коли починаю летіти донизу.
Часом, я мало кажу, що люблю, але слова, вони, знаєш, бувають ламкі, крижані, анемічні,
Інше – любов, що у серці зорею й гартувалась любов’ю твоєю – відчай здолає і кризу.

В місто дитинства і наших з тобою відвертих сестринських розмов за столом
Рвуся із клітки оцього, хвилинами, люто-цинічного, часом, комічного світу.
В космос на трьох у маленькій квартирі, що в місті, де ГЕС і ГАЕС, над Дністром,
В казку дитинства, до тебе і мами, сестричко, лечу, наче вітер.