І навіть якби я поїхала за океани глибинні, в далеку Америку, –
Вигнанка із батьківщини у пошуках кращої долі чи то виживання,
Я б тихо сиділа в якомусь чужому і Богом забутому скверику
І думала тільки про тебе, сестру і Марґо – до знищення і вигорання.

Я не відчувала б, напевно, нічого і власної навіть присутності,
І небо низьке, що аж до землі у Нью-Джерсі, мене б не бентежило.
Усе, ради чого ми прагнемо бути – родина, частина від нашої сутності,
Та злидні у нас відбирають останню сорочку, що серцю належало.

Безвихідь спричинює вихід навмисне у пастку, на самопожертву,
Відтак розумію, що втрат не позбутися, варто завжди по рахунках платити.
Я просто не знаю чи врешті змогла би далеко від вас – не померти,
Не стати амебою або, тамуючи нерви, не розпочати палити.

І навіть якби в соцмережах з’явилася посмішка на закордонних світлинах:
У парку Чикаго або на Мангеттені, десь у кав’ярні за рогом –
Було б це лише прикриттям того болю, що прагне назовні невпинно
І мовчки ковтає невидимі сльози, усе запиваючи бренді чи грогом.

Я довго стояла б, годинами, на узбережжі Атлантики, десь в Меріленді,
Тобі, мамо, слала б уявні листи із чужої країни, без тебе порожньої.
Ми, наче нові, але вже не потрібні для власника речі, що на секонд-хенді.
Де смерть і війна, де щастя – катма: ми родом з країни безбожної.

Якщо я поїду в Сполучені Штати Америки, поза безмежжя води океану,
Мене дочекайтеся вдома, щоб знову зібратися разом, як було раніше.
Ви просто чекайте щодня на дзвінок через скайп… І по той бік екрану
Я подумки вас обійму, аби не прощатися більше…