Мамо, ти знаєш, я навіть не встигла подумати, протестувати…
Спокійно дорогою йшли, то сміялися, то розмовляли про все…
І раптом ти вже стрімголов поспішаєш вперед, аби врятувати
Дитину, подібну на нашу Марґо, що вибігла вмить на шосе.

З-за рогу мотор заревів – вже авто насувається грізно на тебе,
Не бачиш нічого, а просто біжиш, затуляєш собою дитя.
Я закам’яніла: «Невже і тебе віддирає від мене настирливо небо?
Іще не готова отак відпустити і далі самотньо іти навмання!»

Я навіть не встигла погамувати тебе, відпросити у Бога,
Не мала часу на слова, на молитву, лиш страх, що поволі вбивав.
Секунда – з тобою уже розділяла широка, мов космос, дорога,
Я просто не мала на тебе у Господа чи то вимог, а чи прав.

Здавалося подих і світ зупинились у довгих секундах чекання,
Земля попливла під ногами, здавалося, час розлучатись настав.
Та Він, попри те, що Йому я приношу лиш розчарування,
Давно моє серце відкрив і тебе не забрав – врятував.

Промчало авто надто близько, на щастя, тебе оминаючи вправно,
Ти просто стояла, мов птаха, собою закривши від смерті маля.
Ця мить, наче спалах, змінити могла все навік безпідставно,
Я раптом збагнула, що надто ламке і непередбачене наше життя.

Даремно щодня переймаємось дріб’язком, грішми і суєтою,
Не треба «на потім» для рідних лишати тепло і безмірну любов.
Я дякую, Боже Тобі, що отримала щастя себе відчувати дочкою,
За маму найкращу, за те, що дав змогу її обійняти міцніше ізнов!