Дідові яблука пахнуть дитинством і зорями, Шляхом Чумацьким, серпанком
І кукурудзою щойно з плити, обгорілою дещо, із запахом літа.
Дідові яблука пахнуть розмовами присмерком на трохи ветхому ґанку,
Щастям і мріями пахнуть прозорими, дідом й бабунею кращими в світі!

Дідові яблука досі ще родять і біля будинку знов гупають гучно,
Соком налиті зі споминів злегка шорстких, надто вицвілих, досить строкатих.
Бережно їх надкушу, після чого вмощуся у крісло на лоджії зручно.
Очі заплющую: бачу малою себе і молодшу сестру, маму й тата,

Пізні родинні вечері на ґанку під звуки в траві цвіркунів і дзижчання,
Светр улюблений і мокасини зелені із квітами. Поверхом нижче
Бачу ялинку, а там подарунок нам з братом – зелені лижви для катання
(Влітку чомусь діставали їх завжди, а після ховали ізнов на горище).

Дідові яблука пахнуть любов’ю! Так хочеться просто помовчати трішки…
Пахнуть світлинами жовтими, тими, котрі дід виймав зі старенької сумки.
Дідові яблука вкотре по дідові родяться рясно, так щемко і втішно,
Сік, наче пам’ять, поволі тече в глибину, щоб спинитись у Всесвіту шлунку.

Дідові яблука пахнуть людьми, що відстали вагомо від потягу часу.
Власне, отам, де вони, той відтинок часу лише порох космічного тіла,
Зліпок перейдених днів, що запалює зорі століттям світити дорогу завчасно.
Хтось, певно, перераховує зорі усі, котрі висять, і ті, що давно відгоріли.