Місяць кривавий у розпірці неба зі світостворення висить над нами…
Мрії здичавіли і розбрелись в передпокій пітної планети оптово.
Ми досі маримо, все нарікаємо мисливо їх попри те іменами
Так, наче ось вони, янголи наші, за умовчанням з’явились раптово.

Ми їх любили би так, як до місяця, і називали Варварою, Марком,
Певно, Валерія також була би дарунком, найменшенька крихітка наша –
Бог любить трійцю! То, може, ховає усіх ненароджених в себе за хмару?
Може, Його доброти, всетерпимості через краї переповнилась чаша?..

Віршів моїх облямівка полискує болем, що наскрізь проходить так німо.
Всі закидають не раз, що писати потрібно про щастя пізнання.
Може, втішатися варто було би зі втрати близьких чи, скажімо,
З того, як вправно між пальцями вмить вислизає кохання?

Може, вітати самотність між ден паралельних світів, де була би щаслива,
Вимірів інших і Чорних дірок, де – інакша, і вірші також, де я – мама?
Власне, здається, усе заіржавілим тут, на землі, і фальшивим
Так, наче граються нами…
Так, наче ми пливемо між двома берегами…