Виткі, роздмухані, розбиті
сніжать повз білі відчуття
рясні метеликові миті
в конічнім просторі життя.

Ранкове плетиво німує
тісних обов’язів і норм.
Свідомість плинно співіснує
із світом твердості і форм.

І кожний образ – ніби празник,
дарунок щедрої суми,
що незбагненного виразник,
такий минущий, як і ми...

Новонароджені, умиті,
немов у райдужнім вікні,
бринять мазки – летючі миті
на почуттєвім полотні.

***

Ми клялись, що життя – це є ми, молоді,
з нерозмінним дарунком таємних богів,
а воно мерехтить на біжучій воді,
що струмує неспішно поміж берегів.

Тут немає розлук, і пейзаж не такий,
вузлуваті дерева з глибин не ростуть,
тільки брижів зміїстих перебіг тонкий,
перемінні відбитки, що долею звуть.

Тільки неба завислого й спалахів в’язь,
пережитих років невибагливий крій,
і не хочеться знати, коли почалась
наша спільна мандрівка по гладі річній.

Стиха тягнеться оповідь давня, стара,
і качалки рогозу кивають, руді:
це хистких відображень тасується гра,
це життя розтеклось – по воді, по воді...

2018