Осінь багряна, калина в намисті,
Бабине літо вИсить на листі.
Жінка самотня посеред гаю,
Зором проводить пташину зграю.
Думи тривожать Серце і Розум,
Голос таємний наводить на роздум:
- Так пролетіли літа ,як коні.
Сріблом мережені коси і скроні.
Час вже про старість свОю подбати:
«Паспорт частіше треба читати!»
Зойкнуло Серце, і- бунтувати:
- Стій ! То ще рано роки рахувати.
Ти ще по справжньому навіть жила,
У тебе є мрії, бажання і сила!
Втрутився Розум:- Мріяти годі!
Діти дорослі. Внуки вже в школі.
А ти подумала,що люди скажуть?!
Он, в очах твоїх бісики скачуть!
Болісно Серце прибавило стуків:
Діти – батьки вже, подбають про внуків.
Хіба то подвиг- життя марнувати!
Гріх на поталу його віддати.
Літа промайнули в трудах і праці...
Чи схилиться хтось у щирій подяці?
Розум замовк, не було аргументів.
(Болісно й сумно від прикрих моментів…)
Серце, мов пташка тріпоче- торкоче,
Ніби помститись Розуму хоче:
-Квітів бажаю, вина, шоколаду,
Танців, мандрівок, Едемського саду!
Ти ж, скнаро, все економиш, мудруєш,
копійочкИ у кишені рахуєш!
Хочеш мене «запрягти», «приструнити»,
З вільної жінки бабу зробити!

Жінка у срібних мріях літає,
Серце про весну пісню співає…