Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький трофейний бушлат,
Наспівував щось…
І чия то була колискова –
Німецька, словацька,
А чи італійська –
Мені
Не взнати ніколи,
Та, власне, й не обов’язково
Це знати –
Важливо,
Що я засинав на війні
Під наспіви мирні!
…Бездомного,
У п’ятдесяті
Від голоду,
Холоду,
Може, й від смерті,
Завжди,
Чужі мені люди,
Що звалися «зеки закляті»,
В пекельнім гулазі південніше Караганди,
Гуртом берегли…
Недаремно ж я згадую досі
Вірменина Жору,
Суворих чеченок-жінок,
Які на засланні й самі бідували
В ту пору,
Одначе для сиріт
Знаходили хліба шматок!
…Отці-командири
Здирали із мене три шкури
За борг неіснуючий,
Крили мене матюком –
Та лиш я виходив
За львівські казармені мури,
Мені усміхалась «бандерівка» Віра Франко,
Славетного діда чудова онука!
Я з нею
Ставав українцем,
Хоч лахи москальські носив, –
Я вперше почув
Про святу українську ідею
І вперше дізнався,
Якої ж я матері син.
Життя моє повнилось іншим,
Осмисленим,
Змістом –
Я став маскуватись:
Для вигляду владу хвалив,
Насправді ставав я
Запеклим антикомуністом
І світ на червоних і білих уже не ділив.
Я знав уже, ким замордовані батько і мати
І весь мій великий,
Козацького кореня,
Рід –
Своїх ворогів
Я навчався розпізнавати
Й гидливо плювати
Наїзникам з півночі
Вслід.
Я знаю багато хороших людей серед німців,
Казахів, чеченців, бандерівців з Галичини,
Та бачу й «своїх» –
О які вони підлі та ниці,
Вкраїнці так звані…
Та ні, не вкраїнці вони!
Я матиму кожну порядну людину за друга
І вип’ю по чарці із будь-ким:
Хай негр чи монгол –
Та хай не підходять до мене
Брудний москалюга
І брат його менший –
Смердючий червоний хохол!
Я звів би зі світа й запеклого антисеміта
І всіх шовіністів до лисого біса послав,
Аби лиш земля,
Вселюдською любов’ю зігріта,
Вітчизною спільною
Кожному в світі
Була!

2001