- Що ви сказали, містере Гіббс?!

- Витягнуті на берег, сер! Витягнуті на берег кораблі є найбезпечнішими, сер!

- Що за дурня? За все життя не чув більшої нісенітниці. Це вас, бува, не папуга містера Коттона напоумив? – і капітан Джек Горобець глянув на бідолашного містера Гіббса із неприхованим сарказмом, а той ніби зменшився під його поглядом.

- Та ні, сер. Це в книжці, сер. Якийсь… Анахарсис. А книжка була в каюті капітана того торгівця, якого ми відпустили на ночівлю до Дейві Джонса, сер.

- Хіба доля того капітана не переконує, що він читав неправильні книжки? Ви дурень, містере Гіббс! Чи ж вам не знати, що витягнутий на берег корабель – найНЕбезпечніший, тому що беззахисний, і будь-який йолоп – хоч із Джеком, хоч із Роджером на щоглі – за п’ять хвилин рознесе такий корабель на друзки навіть зі сліпими канонірами! Ви дурень, містере Гіббс, як і той Анахарсис! – і капітан безпорадно сплеснув руками.

Адже він шпетив свого старпома, стоячи не на палубі «Чорної перлини», а в тіні, яку відкидав корпус його корабля, що тепер безпорадно лежав на борту, загрузнувши в піску та нахиливши щогли до землі. Кілювання – вкрай необхідна процедура в карибських водах; підводна частина судна так швидко обростає водоростями та молюсками, що за кілька місяців корабель робиться важким і повільним. А для пірата це – смерть; тому надважливо знайти якесь тихе, нікому невідоме місце з піщаним берегом, підійти до нього у найвищий приплив і дочекатися відпливу, аби корабель м’яко ліг на берег. Тоді треба якомога швидше очистити корпус від всієї тієї наволочі та вшиватися, доки на обрії не замайорів якійсь прапор…

- Ви дурень, містере Гіббс! – знову вигукнув Джек Горобець, спостерігаючи, як повільно працюють матроси. – Краще підіть і роздайте тим неробам свіжих стусанів, часу обмаль!

Так, панове королівський флот, ви безнадійно запізнилися! Ваш щасливий день був учора. Тому що саме вчора капітан піратської яхти, під орудою якого я маю честь підкорювати київську акваторію, вирішив витягнути її на берег для кілювання, та й взагалі – на зимівлю. Вчора наш славний корабель на якісь дві години зробився цілком беззахисним, адже опинився на березі, і весь, від клотику на верхівці щогли до оброслого молюсками чорного шверту (висувного кілю), був цілком нерухомий, і його міг рознести з гармат будь-який йолоп навіть при сліпих канонірах … Ви змарнували свій шанс, панове! Тому що за дві години ми перетворили наш корабель на такий охайний пакуночок, що тепер вже ніхто не вгадає в ньому піратського судна. Як це? А розповім; тут є про що розповісти.

На дворі жовтень, панове, а в цих широтах це середина осені, нагадую тим із вас, хто все ще живе за розкладами Карибського моря. А жовтень, панове, в цих благословенних широтах – місяць другого цвітіння; все, що вчора було зеленавим, зеленкавим, зеленуватим, смарагдовим або будь-якого іншого відтінку зеленого, раптом спалахує такими фарбами та кольорами, що не те що діти, а й дорослі не втримаються, що б не набрати повні руки того листя. Лимонне, жовте, помаранчеве, рожеве, червоне, багряне, пурпурне, мідяне, медове, іржаве… - і слів не вистачить у словнику, аби перелічити всі ті кольори! Щирий захват, німе споглядання, ненаситне насичення ока перед довгою – о, Боже мій, якою ж несамовито довгою зимою, що трапляється щороку в цих благословенних широтах, на цих святих пагорбах, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!

А там, де від ворожих поглядів ховається наш корабель, ця пора має свої особливі риси та принади. Тут, у затишній гавані, що звивисто врізається в берег на кшталт норвезького фіорду, є те, що обізнані звуть «урочищем»: тут зустрічаються стихії землі та води. І об цій порі тут є чим почастувати око, яке за останні тижні вже почало звикати до буяння жовтневих барв; ходімо до води, ближче, не боїмося, вона нині тиха, немов у чашці, – а тепер дивіться. Онде, бачите? – вода уздовж берега має такий вигляд, ніби йде дощ: скрізь над водою здіймаються коротенькі товстенькі стрижні, точнісінько такі, як оті сплески, що на долю секунди здіймаються над поверхнею води, коли в неї падає крупна дощова краплина; тільки ці сплески – застиглі. Адже останні два тижні стояла спека, щира як на жовтень спека; і листя не просто спалахнуло новим кольором, не просто висохло, воно аж покрутилося від тієї неочікуваної спеки; і те покручене листя, коли падає у воду, вистромлює звідти свої черешки – це і є ті застиглі сплески; а висохло те покручене листя так, що годинами гойдається на хвилях, яким треба чимало часу, аби зволожити листя так, аби відправити його… гм, туди, куди ми відправили того дурня, що читав Анахарсиса!

Враження, що йде дощ, підсилене звуком дощу; а це, погодьтеся, чарівно, тому що ніякого дощу немає; з атмосферних явищ, панове, нині, 20 жовтня 2018 року, пропонується тільки туман. Він висить одразу за виходом з гавані; він нещільний, півпрозорий; крізь нього видно острів, міст, а найбільш гострозорі роздивляться й правий високий берег Дніпра та вежі на ньому, а далі вже ніхто й орлиним оком не побачить – там усе потонуло в тумані. Та звук же, я згадав звук дощу! – його видає листя; літо наплодило його стільки, що безупинний падолист, якій під поривами вітру перетворюється на листяні лавини, ніяк не обчухрає дерева; і листя падає долі, постійно, неспинно, повільно кружляє, гойдається, вальсує, а торкаючись землі та човнів, вже вкритих листям, видає той самий властивий дощу звук.

А на деякі дерева взагалі не можна дивитися – гіпнотизують! Над водою хиляться верби; від жовтневого тепла їхнє видовжене вузеньке листя поскручувалося в серпантин; коли це листя відривається від гілля та летить до землі, починається зачарування, запаморочення, гіпнотичний транс. Тому що листя такої серпантинової форми не падає крізь повітря, а вгвинчується в нього, мов штопор, і робить це одночасно і дуже швидко, і вкрай повільно: швидко обертається навколо себе та дуже повільно наближається до землі; безліч коротеньких стрічок серпантину, які дуже повільно, без жодного прискорення, всупереч законам фізики та поведінці решти листя, рухаються від крони до землі, - це буквально неймовірне видовище; задивишся – і пропав; заклякнеш, застигнеш, і хіба що думка якась млява ворушитиметься в голові: верби не облітають, вони опливають, як свічки…

Та не можна заклякати, не можна; часу обмаль, а кляті королівські мисливці за чесними піратами можуть нагодитися будь-якої миті!

- Заради Бога, містере Гіббс, відірвіть очі від тієї верби та ставайте до роботи!

- Так, сер! Перепрошую, сер! Але в ж цих, як ви кажете, благословенних широтах не трапляється ані припливу, ані відпливу, сер.

- Ви дурень, містере Гіббс, навіть дивно, як ви дослужилися до старпома.

Справді, приплив і відплив у нашому яхт-клубі , перепрошую, панове, в нашій таємній піратській базі цілком підкорюється розуму та волі. Яхту обережно підводять до берега, який тут заглиблюється в прозору, плямовану листям воду під невеличким кутом; назустріч яхті з берега спускаються конструкцію, що найбільше нагадує автомобільний причіп, тому що по суті ним і є: чіпляється до автівки та може доставити яхту будь-де (яким там волоком, ми вже давно не волочимо наші кораблі сушею!). Отже, заганяємо наш причіп у воду; праворуч і ліворуч на ньому – довжелезні міцні дошки; яхта повільно заходить між ті дошки, доки не лягає на них днищем, точнісінько як королівські фрегати лягають у доки, коли їх добряче поскубе якийсь завзятий корсар; а далі вже робота механізму – потужної лебідки, яка гарчить метрів за тридцять від води та повільно – о Боже мій милий, як несамовито повільно тягне яхту на берег.

Крок за кроком наш корабель здіймається над водою дедалі вище; ось причіп вже цілком на березі, і яхта тепер височіє над землею; команда метушиться під нею зі щітками – треба добряче пошкребти днище, вкрите слизом, наростами водорості та дрібними молюсками. Лебідка гарує, намотує товстенький металевий трос на барабан; через те з кожним обертом діаметр барабану збільшується, і рух яхти незначно, але все ж таки помітно прискорюється; ось вона майже дісталася дороги, якою ми покотимо причіп до зимової схованки нашого корабля. Так, зима, панове, зима вже поруч! – хоча деякі шибайголови просто зараз вирушають на другу чи вже навіть третю регату «На добрий спомин», аби закрити сезон, всі вони незабаром також повитягають свої кораблі на сушу; крига – річ проста й безжальна; їй не по зубах лише кілька місцевих яхт, отих, залізобетонних; вони буквально мають залізобетонні корпуси, тому зимуватимуть на воді, тобто в льоді.

Ми злагоджено і швидко працюємо, тому що роботи в нас ще багацько, а субота ж, вдома чекають родини та хатні справи (так, отакі ми кепські пірати, втім, і запорожці мали десь поза Січчю і господарство, і жінок, і дітей, і все таке решту). Та мої очі постійно тікають – то до води, на поверхні якої посохле листя створило застиглий дощ; то до верби, що чарівно зневажає гравітацію; то до дерев на острові, що хизуються неймовірними барвами; то вітрил, які перед стартом регати так щільно юрмляться в нашому вузькому фіорді, наче над водою натягнули трос і розвісили на просушку білосніжні простирадла всього Києва, які тепер шматує веселий дніпровський вітер. Ось лебідка дотягла яхту до дороги; її вимкнено, трос звільнено; ліземо вдвох на палубу, складаємо щоглу – так, вона тримається на одному болті! – відкрути гайку, відпусти ванти, і все, щогла лягає на палубу. Дивина, та й годі! – адже вітер чинить на вітрила шалений тиск, буває, такий, що ламає щоглу; як же ж це вона тримається на тому одному болті, пропущеному крізь доволі таки тендітний фланець, який просто чотирма шурупами прикручений до пластикового корпусу? – взагалі, зовні яхта створює таке враження, що вона побудована, як невеличкий автомобіль з «несучим корпусом»: тобто все, що не є, прикріплено до корпусу, який все те «несе». Але варто зазирнути всередину яхти: просто під тим тендітним фланцем – дебела труба, вісь, що пронизує все судно та єднається зі щоглою; вісь! – ось що несе головне навантаження вітру; тепер мені здається, що все, і корпус також, ціла яхта побудована навколо тієї осі; в моїй голові корабель тепер набуває рис автомобіля «рамної конструкції». Але геть всі ті технічні деталі! - до роботи, містере Гіббс, до роботи, і роздайте тим неробам на палубі подвійну порцію стусанів!

Причіп із яхтою перекочений до свого місця між іншими піратськими кораблями, які видерлися на берег і вляглися на зимовий спочинок раніше; ось тут наш корабель і чекатиме на весну. Тепер яхту треба сповити, як сповивають малу дитину; інакше взимку в неї наб’ється повно снігу, який у відлигу розтане, потім замерзне та перетворить яхту на айсберг, який розтаватиме до кінця травня. І ми сповиваємо; чохли, мотузки, чохли, мотузки – накинути, натягнути, закріпити...

- Щільніше, містере Гіббс, міцніше! Той клятий вітер взимку тріпатиме все, що можна; якщо залишити йому бодай кінчик, він розпатлає все, наче так і було, матимемо клопіт, а ви, містере Гіббс, стягнення!

- Змія!!! Сер, там змія!!! – бідолашний містер Гіббс з мотузкою в зубах навколішки заліз під яхту, а за мить вистрибнув звідти так, як підстрибують коти, коли налякані або граються, - одразу на всіх чотирьох прямих лапах, вигнувши спину та наїжачивши шерсть.

- На Бога, містере Гіббс, то шматок капронового тросу!

Бідкаючись та раз у раз боязко озираючись на підступний капрон, містер Гіббс лізе під яхту та протягує під нею мотузки – ще, ще, ще, міцніше, щільніше, її треба сповити, як малу дитину… Нарешті, справу зроблено; корабель сповито, тепер навіть і не здогадатися, що це – судно; це довгастий опасистий блакитний згорток нагадує… Що? Що це? Думка мерехтить, а руки працюють; залишився останній штрих – треба розвантажити переднє колесо причепа, така вже в нього конструкція, що не варто залишати його на тривалий час під такою вагою. І цей останній штрих довершує моє мерехтливе враження – переднє колесо причепа дуже схоже на переднє шасі невеличкого літака; коли його розвантажити, те шасі відривається від землі та повисає в повітрі; тепер вся ця споруда – довгастий опасистий блакитний згорток, що спирається ззаду на два великі колеса, які міцно стоять на землі, а третє маленьке колесо здійняв у повітря, наче літак на злеті, - тепер вся ця споруда розповіла мені про себе все. Цепелін! Дирижабль! – ось що нагадує наша сповита яхта; щільне сповивання, аби вітер не розчухрав, – то байка, яку самі ж яхти поширили серед яхтсменів; насправді щільність і міцність потрібні для іншого: зимовий вітер туго напинає чохол, і яхти здіймаються у повітря; довгими зимовими ночами вони літають над містом, над застиглою рікою, понад святими пагорбами, по яких розлігся, розсівся, розкидався та що тільки не зробив древній Київ!

- Роботу закінчено, містере Гіббс. Видайте тим неробам по чарці рому, а собі не лийте; хай вас той… Анахарсис частує. Іншим разом будете розбірливі у читанні. Це ж треба: містер Гіббс, друг капітана Джека Горобця, старпом «Чорної перлини», і тішиться думкою, що втягнутий на берег корабель – найбезпечніший!.. Ви дурень, містере Гіббс!

Прощавай, корабель, прощавай до весни, хай тобі добре спиться і солодко літається… Ми закидаємо наплічники за спини та крокуємо до виходу з яхт-клубу. В повітрі невпинно кружляє, гойдається, крутиться, вальсує листя; звідусіль чути його шерех, схожий на голос дощу; під берегом втомлено зітхає вода. Ми мовчки крокуємо крізь повільний рух і тихий звук; ось за нами закрилися ворота клубу, ще десять кроків - і все розчинилося в швидкому русі та гучному ревінні автостради.

21 жовтня 2018 року