Ранок. Дзеленчить будильник. Грюкнув, брязкнув холодильник. Засвистів у кухні чайник. Відкрутивсь у ванній краник.
Зашуміла враз вода:
- Я вам друг, а не біда.
Мийте носики та вушка. Любить бруд лиш паця-хрюшка.
Йдуть умитись ведмежата. Йдуть Малюк, Силань завзятий. Йде Мисько!
Де ж Карапуз? Він бува не боягуз?
Ні! Бо справа тут у милі, а точніше - в мильній піні.
Тож, малий лежить, сопе... Умиватися не йде!
А тим часом ведмежата, чисті вже, мов кошенята, бешкетують на межі.
- Діти, снідати біжіть! - це Ведмедиця їх кличе.
Карапуз сховав "обличчя". Бо не може він ніяк побороти мильний страх.
Та лежати все ж набридло.
Карапуз устав несміло, знехотя до крану йде...
Підійшов... І тут... Еге!
На поличці всілось вміло, не повіриш, диво-мило!
В круглій мильниці хихоче та ще браво так лопоче:
- З новим днем тебе вітаю та здоров'ячка бажаю! А здоровим щоб рости, маєш чистим бути ти. В цьому я тобі охоче допоможу, як захочеш.
Карапуз, як це почув, губки враз отак надув і промовив вередливо:
Не люблю тебе я, мило. Пам'ятаю, як, доречі, не було зі мною ґречним. Як мене не раз кусало. Що, гадаєш, це замало?!
- Не гадаю, - каже мило. - Бо кусати не хотіло. Сам ти вічка не закрив, як у піні носик мив.
Я ж у піні як розтану, всього бруду вмить не стане. Злі мікроби повтікають, та хвороби позникають!
Мило в пишній піні грало, мильні бульбашки пускало. Мильні бульбашки пускало, Карапуза умовляло.
І умовило, нарешті!
І тепер малий найпершим, тільки ранок забринить, умиватися безпечно з насолодою біжить.