Снігопад? Йой, снігопад! Укриває все підряд: cела, ниви, ліс... Усе!
Білі сни з небес несе.
Сплять у нірках мишенята, cплять у дуплах білченята, у ставочках риби сплять... Зірочки рясні іскрять.
Та не спить оце, малята, ведмежа мале брунатне. Не дає малому спати, сніг, що випав, наче вата.
- Білий він, як цукор справжній! Ні, зефір! А може вафлі, бо хрусткий? Та ні! Напевно, молоко оце згущене…. Місяць теж на діжу схожий. Не пусту, а з медом, може! - меду ласого горнятко уявляє ведмежатко.
Сніг літає, сніг кружляє, землю щільно укриває...
- Це ж усе цукрова вата! - ведмежа збагнуло раптом.
Тихий стукіт у віконце... Ведмежа питає:
- Хто це?
Визирає... І... О диво! Там стоїть щось біле-біле.
- Ти мій сон? – мале питає. - Зачекай, я саме граюсь! Ще не час лягати в ліжко. Дай помріяти хоч трішки.
- Я не сон! – лунає в тиші. - Ось поглянь – у мене лижі! Я такий, як ти, ведмедик. Хутром лиш різнюсь від тебе. Тож виходь у двір, мій друже! Ніч сьогодні гарна дуже! Свято білих ведмежат та усіх лісних звірят.
- Ведмежат? Усіх звірят! Та от тільки би назад повернутися до хати, у пітьмі не заблукати, - ведмежа відповідає. Тихо двері відкриває... А за ними – ранок наче, видко все довкола, значить.
Незнайомець там чекає. Справжній він, бо не зникає. Посміхається, до речі, ще й говорить дуже ґречно:
- Що ж, знайомитись давай. І мене вже називай ти Сніжком. Ведмідь я сніжний, ріс у хащі Білосніжній. А тебе – Брунатик, знаю. Так тебе тут називають Заєць, Білка, всі пернаті. Та й табличка є на хаті.
План у нас такий, послухай... Наставляй, мій друже, вуха. Поспішаймо до Діброви, шлях до неї досить довгий. І веде той шлях повз кручу. Вітер дме отам колючий... Через гай, у сонній тиші, знадобляться, звісно, лижі... Через річечку-струмок морозець скував місток. Поспішаймо, що є сили, щоб до півночі ми встигли до Діброви вже добігти. Бо дзиґар почне там бити о дванадцятій, я знаю. Час усі по нім звіряють.
Вдвох на лижі станьмо, отже. Шлях нам здасться в них коротшим. Промайне, як уві сні. Лижі наші швидкісні!
Став Брунатик із Сніжком. Замигтіло все кругом. Понесли їх лижі живо, аж в очах їм зарябіло...
Тільки раптом - дивний гул, дужий вітер тут подув. Сніг здійнявся однією білосніжною змією...
А була то Хуртовина, Сніговія зла дружина. Казку хоче зіпсувати, ведмежат розчарувати.
Тож вона усе хурделить. Замітає... А до неї Холоднеча ще приспіла та огидно так занила.
- Що на свято поспішаймо? Ні, постійте! Я бо знаю, нас забули - Хуртовину та мене, її дитину.
Отже, з вами, друзі, підем, не пручайтеся. Не вийде! Бо, як буде нас забуто, то і вам отам не бути. Заметемо вас снігами. Ми не гратимемо з вами. Не знайти вам до обіду ані стежки, ані сліду.
Тут Брунатик наш злякався, білий ляку не піддався. Холоднечі гордо каже:
- Поведінку вашу вражу в тій Діброві кожен знає. І тому всяк уникає запросити вас на свято. З вами клопоту багато. Тож ми вас туди не візьмем, а удвох, як швидше, підем. Забирайтеся з дороги! Та несіть хутчіше ноги!
- То ви так! Тоді тримайтесь! Краще, телепні, здавайтесь! - Хуртовина закричала, закрутила, завищала. - Замету у чистім полі! Не побачите більш волі! Холоднеча вас застудить, не до свята вам тут буде!
Вихри Хузі підвивають, сніг до неба підіймають. Холоднеча холодить, лижі вкрасти норовить.
Ведмежата не здаються. За свободу гідно б'ються... Холоднечу відганяють та зубами зігрівають. А Сніжок ще приловчився, в гриву Хузі вже вчепився... І давай її тріпати, в клоччя ревно розривати.
Клоччя сніжне скрізь кружляє, ведмежатам заважає. Досягає бій вершини, бо вже гаряче, не зимно.
І отут чийсь голос чують :
- Розбишаки бешкетують?! В ніч веселощів й утіх хто здіймає вгору сніг?! Хто затіяв бійку? З ляку? Хто покаже задираку? Хто на свято йти не хоче, рік Новий стрічати отже?
Хуртовина вмить притихла.
- Від ведмедів, - каже, - лихо! Примирити я їх хтіла, ледве-ледве не зомліла. Вихри всі допомагали та добряче постраждали. Це засвідчить Холоднеча. Ось вона сидить, до речі.
Озирнулись ведмежата - Миколай спішить на свято. Віз ялинку й повернув, бо почув потужний гул.
- Кажеш, винні ведмежата? Зіпсувати хтіли свято? Не обманюйте, бо знаю, хто і де всім заважає, - тут Святий примружив очі. - І тому тепер я хочу в Хуртовини сніг відняти, Холоднечу заховати. Покараю зло отак - відішлю їх по хатах! Де сидіти їм доволі, доки вийти не дозволю!
А ведмедиків вітаю! В диво-сани хай сідають. Дуже радий їх зустріти. Миром треба дорожити!
Сніг скрипить, несуться коні. Вітерець їх жвавий гонить. Ось Діброва... Гра вогнів... Миколай... Та свято снів...
Білих снів під рік Новий. Там Брунатик повен мрій - не дає малому спати сніг, що випав, наче вата.
Білий він, як цукор справжній! Ні, зефір! А може вафлі, бо хрусткий? Та ні! Напевно, молоко ото згущене….
Місяць теж на діжу схожий. Не пусту, а з медом, може!
- Меду ласого горнятко! - облизнулось ведмежатко.
......................................................

Снігопад? Йой, снігопад! Укриває все підряд: села, ниви, ліс... Усе! Білі сни з небес несе.