— Так, Науме, ти почув те, що почув.
— Ал… але ж…
— Життя повне несподіванок, іще непередбачуваніші — люди.

Я поклав слухавку, не сказавши спасибі за повідомлення. Здавалося, я стояв ні живий ні мертвий: блідий; на чолі відчувався могильний холодний піт; а серце якось незвичайно, мов боязко, билося — принаймні таким я відчував себе і побачив у дзеркалі, коли виходив із квартири.
Я йшов і думав. Чому? За що? — П'ятнадцять років разом. Жодної значної сварки, поцілунки «На роботу» і лагідні «Привіти» коли додому… А дитя, мале дитя довгождане, омріяне, ангелами дароване. А я що. Я трудився не покладаючи рук, не жалівся, йшов із нею крізь усі негаразди, як Орфей з Еврідікою, потурав їй у всіх безумних видумках, як Клайд. Після всього пережитого разом?

Іду меж поднебесні чорні будинки, що тхнуть запліснявілим фундаментом, і розгрібаю огидну дощову воду, змішану з брудом і бензином. Іду, в пальті на майку і подертих джинсах; на голові капелюх; на ногах дермантинові туфлі, на обличчі — скляний погляд, затуплений в асфальт.

Безкінечні «Чому?» роздовбують мені мозок і починають варити на повільному вогні. Я ж і не казав навіть тобі, що в мене не все гаразд — ніколи не казав, що шлунок мій пече, а розмаїті розлади мучають мене зо дня на день. «Навіщо жалітись?» — думав я. Адже в очах твоїх, як мені здавалося, і як удавали ти, я був сильний. І справедливо, бо зробив усе й роблю, аби тільки бути чоловіком твоєї мрії… Ось знову твій обідній суп термосить мої кишки. Але я йду.

Тут, у ресторані сидять вони: коренастий чоловік, вишукано вдягнений: смокінг, краватка, туфлі аж блищать лаком поверх шкіри. Вона, зрадниця (!), — у своєму найліпшому наряді: червона сукня з виїмкою і чорненькі черевички. Приємна музика, свічки, на стелі пишні люстри хмарами висять, укриті червоно-золотистими скатерками столи, усе палаюче красиве, дороге. Я в зеленуватому, потертому пальті — знімаю і кидаю його на підлогу, розщібаю ремінь і кидаю теж, залізо дзвенчить по плитці — люди, вона й він — це очі по п’ять копійок, цілковиті витрішки, а не люди. А вона, а вона омертвіла, зблідла. Вираз страху й сорому, а не обличчя.

Я присів, опустив джинси — жахливий звук вирвався з нутра, рідкий понос розтікся по дорогому килимові.
«Дякую за обід, мила».

Чернігів, 2013