Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гобіт Васильковий (1996) /
Проза
Наум Держибок
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Наум Держибок
— Так, Науме, ти почув те, що почув.
— Ал… але ж…
— Життя повне несподіванок, іще непередбачуваніші — люди.
Я поклав слухавку, не сказавши спасибі за повідомлення. Здавалося, я стояв ні живий ні мертвий: блідий; на чолі відчувався могильний холодний піт; а серце якось незвичайно, мов боязко, билося — принаймні таким я відчував себе і побачив у дзеркалі, коли виходив із квартири.
Я йшов і думав. Чому? За що? — П'ятнадцять років разом. Жодної значної сварки, поцілунки «На роботу» і лагідні «Привіти» коли додому… А дитя, мале дитя довгождане, омріяне, ангелами дароване. А я що. Я трудився не покладаючи рук, не жалівся, йшов із нею крізь усі негаразди, як Орфей з Еврідікою, потурав їй у всіх безумних видумках, як Клайд. Після всього пережитого разом?
Іду меж поднебесні чорні будинки, що тхнуть запліснявілим фундаментом, і розгрібаю огидну дощову воду, змішану з брудом і бензином. Іду, в пальті на майку і подертих джинсах; на голові капелюх; на ногах дермантинові туфлі, на обличчі — скляний погляд, затуплений в асфальт.
Безкінечні «Чому?» роздовбують мені мозок і починають варити на повільному вогні. Я ж і не казав навіть тобі, що в мене не все гаразд — ніколи не казав, що шлунок мій пече, а розмаїті розлади мучають мене зо дня на день. «Навіщо жалітись?» — думав я. Адже в очах твоїх, як мені здавалося, і як удавали ти, я був сильний. І справедливо, бо зробив усе й роблю, аби тільки бути чоловіком твоєї мрії… Ось знову твій обідній суп термосить мої кишки. Але я йду.
Тут, у ресторані сидять вони: коренастий чоловік, вишукано вдягнений: смокінг, краватка, туфлі аж блищать лаком поверх шкіри. Вона, зрадниця (!), — у своєму найліпшому наряді: червона сукня з виїмкою і чорненькі черевички. Приємна музика, свічки, на стелі пишні люстри хмарами висять, укриті червоно-золотистими скатерками столи, усе палаюче красиве, дороге. Я в зеленуватому, потертому пальті — знімаю і кидаю його на підлогу, розщібаю ремінь і кидаю теж, залізо дзвенчить по плитці — люди, вона й він — це очі по п’ять копійок, цілковиті витрішки, а не люди. А вона, а вона омертвіла, зблідла. Вираз страху й сорому, а не обличчя.
Я присів, опустив джинси — жахливий звук вирвався з нутра, рідкий понос розтікся по дорогому килимові.
«Дякую за обід, мила».
Чернігів, 2013
— Ал… але ж…
— Життя повне несподіванок, іще непередбачуваніші — люди.
Я поклав слухавку, не сказавши спасибі за повідомлення. Здавалося, я стояв ні живий ні мертвий: блідий; на чолі відчувався могильний холодний піт; а серце якось незвичайно, мов боязко, билося — принаймні таким я відчував себе і побачив у дзеркалі, коли виходив із квартири.
Я йшов і думав. Чому? За що? — П'ятнадцять років разом. Жодної значної сварки, поцілунки «На роботу» і лагідні «Привіти» коли додому… А дитя, мале дитя довгождане, омріяне, ангелами дароване. А я що. Я трудився не покладаючи рук, не жалівся, йшов із нею крізь усі негаразди, як Орфей з Еврідікою, потурав їй у всіх безумних видумках, як Клайд. Після всього пережитого разом?
Іду меж поднебесні чорні будинки, що тхнуть запліснявілим фундаментом, і розгрібаю огидну дощову воду, змішану з брудом і бензином. Іду, в пальті на майку і подертих джинсах; на голові капелюх; на ногах дермантинові туфлі, на обличчі — скляний погляд, затуплений в асфальт.
Безкінечні «Чому?» роздовбують мені мозок і починають варити на повільному вогні. Я ж і не казав навіть тобі, що в мене не все гаразд — ніколи не казав, що шлунок мій пече, а розмаїті розлади мучають мене зо дня на день. «Навіщо жалітись?» — думав я. Адже в очах твоїх, як мені здавалося, і як удавали ти, я був сильний. І справедливо, бо зробив усе й роблю, аби тільки бути чоловіком твоєї мрії… Ось знову твій обідній суп термосить мої кишки. Але я йду.
Тут, у ресторані сидять вони: коренастий чоловік, вишукано вдягнений: смокінг, краватка, туфлі аж блищать лаком поверх шкіри. Вона, зрадниця (!), — у своєму найліпшому наряді: червона сукня з виїмкою і чорненькі черевички. Приємна музика, свічки, на стелі пишні люстри хмарами висять, укриті червоно-золотистими скатерками столи, усе палаюче красиве, дороге. Я в зеленуватому, потертому пальті — знімаю і кидаю його на підлогу, розщібаю ремінь і кидаю теж, залізо дзвенчить по плитці — люди, вона й він — це очі по п’ять копійок, цілковиті витрішки, а не люди. А вона, а вона омертвіла, зблідла. Вираз страху й сорому, а не обличчя.
Я присів, опустив джинси — жахливий звук вирвався з нутра, рідкий понос розтікся по дорогому килимові.
«Дякую за обід, мила».
Чернігів, 2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
