Ти явилась і зникла у полі...
І неначе і сліду нема...
Ой, дівчата, усі ваші ролі
замітає і досі зима.

Те єдине побачення наше,
і останнє у тому житті,
де буяли осоки та паші
і росли очерети густі.

А яка то у серці зарубка!
Гриви коней і коси до пліч.
Ми ж бо знали, що ти моя любка
на одну Вальпургієву ніч.

І пройняті жагою погоні,
від грози і потоку води
несли нас неосідлані коні,
наче вітер червоно-рудий.

Та зігріло у стайні багаття
дві душі у одному плащі,
а твоє недосушене плаття
допирали до ранку дощі.

Загубилися координати,
поки вітер тебе обіймав,
бо обора, звичайно, не шати,
а на сіно немає отав.

Та чекаю, прилинеш у гості
вся та сама – як нині двійня
і найменше твоє чаєня,
Аелітою із високості
за душею...
               аби на погості
підсадити її
               на коня.

12/18