Слово “анонімка” було знайоме мені з дитинства, бо не раз чула, як схвильовано, зловісно-тихо, шелестіло воно в розмовах дорослих. Потім батьки пояснили, що “анонімка” - це лист без підпису, надісланий кимось недоброзичливим в офіційні установи. В ньому приводяться якісь негативні відомості (часто брехливі), про конкретних людей. Одержавши анонімку, установа зобов'язана була “відреагувати”, тобто, організувати перевірку наведених в ній відомостей.
Мама чомусь попередила нас з сестрою, щоб про те, що діється у нас вдома, ми нікому нічого не розповідали. Бо виявляється, хтось пише анонімки на нашого татка. Вже декілька разів у школу, де татко працював директором, приходили зненацька комісії з перевірками, але нічого не знайшли. Ніхто з тих, хто перевіряв, не казав, що приводом були анонімки, але в школі звідкись це стало відомо, і батьки часто вели тихі перемовини між собою, намагаючись серед людей свого оточення визначити “аноніма”. Це було не так просто, бо листів-анонімок ніхто їм не показував, а самостійні пошуки опиралися лише на здогади, а не на факти.
Сім'я наша в місто П'ятихатки, Дніпропетровської області приїхала після війни, в 1946 році. Спочатку винаймали кімнату у великому приватному будинку. Там жила ще одна сім'я квартирантів, з якою зав'язалися дружні стосунки. Сусід Павло Миколайович Глущенко працював учителем фізкультури в школі, його дружина Марія Іллівна — медсестрою лікаря-гінеколога в залізничній поліклініці. Коли через деякий час вчителям почали давати земельні ділянки для будівництва житла, тато доклав чимало зусиль, щоб Глущенкам виділили планок поряд з нашим, у центрі міста.
Сусідка Марія Іллівна була висока, кремезна, з грубими рисами обличчя, але приємна, навіть улеслива, в спілкуванні. Люди пліткували, що була вона дуже ласа до чужих чоловіків і дивувалися, чому її Павло терпить зради? Коли я підросла, мама якось обмовилася, що, як виявилося пізніше, вона і до нашого татка “клини підбивала”, але марно.
Сусідка була старша від нашої красуні-мами і розповідала, що під час війни на передовій лінії фронту рятувала поранених, виносила їх з поля бою, за що має урядові нагороди. Тож, влада в місті ставилася до неї з пошаною.
Вони з мамою часто спілкувалися, ділилися “секретами”. Коли на татка почалися “наїзди” всіляких комісій і перевірок, подруги разом дивувалися і, переживаючи, намагалися з'ясувати причини і “вирахувати” негідника-аноніма.

Тим часом, потроху почалося будівництво власного житла. Вже стояли стіни, зведені “вальковим” способом, тобто, з великих “вальків” глини з соломою. Вже з допомогою сусідів, друзів, родичів, “толокою”, накидали товстий шар вальків на стелю і тепер треба було “діставати” заліза, черепиці або шиферу, щоб терміново накрити дах, бо вже осінь на порозі, підуть дощі і глина розкисне, потече. Це було дуже непросто, бо у продаж будматеріалів надходило мало, а попит — величезний! І тоді батькові пообіцяв допомогти знайомий голова колгоспу. Сказав, що залишився шифер після будівництва корівника, його можна продати, але тільки члену колгоспу. Казав, що є чоловік, який випише шифер на себе, а батько перекупить у нього.
Татко поділився новиною тільки з мамою, і попередив, щоб нікому про це не казала. Вона і мовчала, ось тільки найкращій подрузі Марії Глущенко на вушко шепнула, попередивши, що це “секрет”.
Яке ж було її здивування, коли через декілька днів татко збентежено повідомив, що з шифером нічого не вийде, бо у село нагрянула комісія, і що його також викликали в “органи”, вимагали, щоб показав, де склав шифер і надав документи на його придбання. Добре, що голова колгоспу не встиг здійснити те, що обіцяв. Комісія порушень не знайшла. Але тоненька ниточка підозри простяглася до сусідки. Батьки почали згадувати попередні комісії і впевнюватися в тому, що про всі факти, наведені в анонімках, завжди знала Марія Іллівна. Тож, мама перестала з нею спілкуватися, коли ж та сама приходила “в гості”, мама не могла грати роль щирої подруги, але не могла і висловити все те, що було на душі. Тому, або відмовчувалася, або відповідала сусідці однозначно “так”, чи “ні”.
- Чого це ти зі мною говорити не хочеш? - якось спитала Марія - Чи на щось ображаєшся?
- Та ні, - розгубилася мама, - просто останнім часом погано почуваюся. Голова болить.
Але, як то кажуть, “знає кішка, чиє сало з'їла”, сусідка, мабуть, зрозуміла, що її викрили і поміняла тактику. Тепер зазивала до себе моїх молодших сестричок, що дружили з її донькою і випитувала у них про наші родинні справи і розмови. Іноді виуджувала якусь інформацію, і тоді, приправлена її схибленими фантазіями, чергова анонімка летіла у слідчі органи. Але, на щастя, там працювали люди, які змогли адекватно зрозуміти ситуацію. Тобто, за період кількарічної “анонімної атаки” зробили висновок, що в даному разі анонім “зводить свої особисті рахунки”. І тому були на боці мого татка, співчуваючи, але таки перевіряючи. Бо порядок є порядок!
А життя продовжувало підносити іноді несподівані сюрпризи:

Було це в травні 1952 року. Мені на той час уже виповнилося сім років, ходила в школу, а сестричкам було п'ять і два рочки. Якось прийшла до нас татова сестра — тітка Маринка. Про що вони з мамою довго розмовляли, не знаю, потім кудись пішли, забравши з собою сестричок. Незабаром повернулися, і мама, спитавши, чи я вивчила уроки, відпустила нас гуляти на вулицю.
Найменша, Таня, уже добре навчилася розмовляти, тож, коли до нас приєдналася Віра, донька сусідки, з гордістю похвалилася:
- Ага, ага, а в мене хрестик є!
- Покажи! - підскочила до неї шестирічна Віра.
Таня полізла ручкою під светра, шукати хрестик, але не знайшла.
- Що, набрехала?! - зраділа Віра.
- Ні, ні! - розплакалася дівчинка, - мені в церкві дядя-батюшка дав, а мама забрала. Він у мами!
- І в мене є! - і собі похвалилася Лариса, середня сестричка. - Мій хрестик теж у мами!
Почувши це, я побігла до мами, ковтаючи сльози:
- Мамо! Мамо! А чому у Лариси є хрестик, і у Тані є, а у мене немає?
- Звідкіля ти знаєш?
- Вони хвалилися Вірі Глущенковій, казали, що їм в церкві дали! А чому мені не дали? Чому мене в церкву не взяли?
Мамине обличчя стало білим, як стіна. Вона погладила мене по голівці і тихо сказала:
-Тому, що то іграшки для маленьких. А ти уже доросла, в школу ходиш.

Ввечері мама про все розповіла татові.
- Як ти могла?! Як ти могла таке зробити?! - обурено говорив він, схвильовано міряючи кроками невеличку кімнату у новій хаті. - Що робити? Що робити?!
Терміново зібрався і пішов у село, що знаходилося в семи кілометрах від міста, до свого брата. Бо здається, брат був у дружніх стосунках з батюшкою церкви, в якій дружина і сестра охрестили дітей. До ранку повернувся. Наступного дня прийшов брат і повідомив, що пощастило умовити батюшку, і той дозволив тихенько і акуратно з церковної книги вилучити аркуш, на якому було зареєстровано хрещення двох маленьких дівчаток, доньок директора школи, комуніста, депутата райради. Тож, коли в “органи” надійшла анонімка, факти, викладені в ній, не підтвердилися, і мій татко не зазнав репресій. Але достеменно підтвердилося те, що анонімник живе поруч, на ділянці, яку наш тато з великими потугами “дістав” для “друзів сім'ї”.
Тепер, коли правда незаперечно вийшла назовні, друзі стали заклятими ворогами. Тепер сусіди не віталися, не спілкувалися, батьки навіть нас, дітей, застерігали, щоб не гралися з Вірою. Але це не завжди виходило: в гості один до одного ми не ходили, але в спільних іграх на вулиці всі брали участь.
Бо діти є діти, і стосунками дорослих не переймаються. У них своє життя.

Пройшли роки. Ми виросли, розлетілися з рідних домівок у великі міста шукати свої долі. Зрідка приїздили провідати батьків, в чомусь допомогти. Але листувалися жваво.
І ось, одержую якось листа від мами, в якому вона повідомляє сенсаційну новину: в місцевій газеті надрукована велика стаття, в якій викривається злочин, скоєний під час війни нашою сусідкою — Глущенко Марією Іллівною!
Ось що там повідомляється:
Під час війни (1941-1945) вона працювала медсестрою в госпіталі, що знаходився в глибокому тилу. Якось туди доставили з фронту тяжкопоранену медсестру. Врятувати її не вдалося, під ранок жінка померла. Розбираючи її речі, Марія побачила документи, які свідчили, що покійна з перших днів війни була на передовій, багатьом бійцям врятувала життя, багато разів була поранена, але знову і знову поверталася на фронт, за що була нагороджена декількома орденами і медалями.
Недовго думаючи, Марія забрала військовий квиток, нагороди і посвідчення до них.
Після закінчення війни тиловий госпіталь розформували, вона демобілізувалася і переїхала якнайдалі з тих місць — на Україну, де її ніхто не знав. Під час реєстрації у військоматі замість своїх, надала документи покійної медсестри. Потім вийшла заміж, взяла прізвище чоловіка, і все життя хизувалася чужою славою, чіпляючи на груди вкрадені ордени і медалі, і сидячи на почесних місцях в президіях всіляких зборів, сесій, мітингів та зустрічей.

Виклавши все це, мама в листі написала: - Доню! Як же так?! І невже все це минеться їй безкарно?!
Прочитавши листа, я була приголомшена.
Спочатку мене охопила хвиля обурення: отака підлота стільки років псувала життя моїм батькам! Адже недарма люди кажуть: “кожен думає про іншого те, що сам зробив би на його місці.” Підлість, притаманна людині, проявиться, і не один раз.
І тоді я написала мамі: “Ви з татком щасливі люди! Тому, що зло покаране. І покаране при вашому житті! Бо тепер всі люди будуть плювати їй вслід і, не зважаючи ні на віщо, її життя перетвориться на пекло.
Прижиттєве пекло!”
І справді, ганьба, якою оточили Марію Глущенко мешканці невеличкого міста П'ятихатки, вимусила її покинути чоловіка і поїхати світ за очі. Куди — ніхто не знав, та по правді сказати, ніхто і не цікавився.
А через півроку її чоловік сказав, що вона почала зловживати алкоголем і померла.

Ось така історія про анонімки. Коли я вступила в самостійне життя, анонімні, не підписані листи, вже не приймалися установами для розслідування, їх стали просто викидати на смітник.
Але то вже були зовсім інші часи.
06.04.2015