І
Буває соромно мені
за несодіяне на часі:
не бив лихої кацапні,
не дав у вухо костомасі,
не уберігся відкоша,
не анґажований у п’янці...
Не підійшла моя душа
аполітичній вишиванці.
Та мало що де не було,
аж поки кануло у Лету.
Нема межі нейтралітету...
Коли заточене стило
не колупає люте зло –
буває соромно поету.

ІІ
Душа веде свою війну,
хоча, доведена до краю,
то упирається в стіну,
то у провалля зависає.

Історію учили всі –
і москалі, і українці,
але умремо поодинці
і кожен у своїй Русі.

Та годі гибіти рабами
і хлібосолити орді!
За неї випили. Віками
стікає кров по бороді.

Біснуються вовки неситі
і вишкіряють пащі знов.
Їм застує кайма блакиті
і щире золото церков.

Ще прахом не взялися кості,
де покотом лежить село,
буяє у ярах зело...

Повеселились наші гості...
Але не вистачає злості
радіти, як воно було.

ІІІ
Усьому є першопричини.
Коли життя було не мед,
народні слуги і тичини
вели ногами уперед.
Але нічому не навчили
ні вороженьки, ні брати.
Кагатували у могили
і доморощені кати.
І досі ідолу Союзу
слугують лідери юрби,
що прилучаються й до музи
у авангарді боротьби.
І козаки – свої «у доску»
шанують бізнес-інтерес,
і анемічні підголоски
осоловілих поетес.
Усі нараєні і горді –
ось-ось задавимо «клопа»!
Але на кожному бігборді
немає ризи у попа.
Тепер чекаймо благодаті,
бо небеса уже не ті.
Ідуть попереду мутанти,
у них за спиною – святі.

Цю реформацію корита
не угамує ні любов,
ні ненависть, ні наша кров,
ні сльози, ріками пролиті...
Ґаранти нашої біди,
і прокурори, і суди
на Батьківщину ллють помиї...
Надія взята на замки,
а креативні земляки
параші миють на Росії.

01/19