Дивочний берег без води й прибою,
без водоростей, мушель, суходолу,
біля якого хвилі хилитають
грузьку математичну порожнечу,
що прилипає до бортів і тіла
з імлою та фракталами галактик.
Там, серед них, – моя. З якої випав
броньований артилерійський катер,
розсипавшись на кварки і фотони,
на формули й матюччя, на команди,
вібрації секунд, годин пульсації
і мертві брижі світлових років,
що лижуть, лижуть безбережний берег
у пошуках солоних крапель крови.
Годую їх з розкинутих долонь.
Протуберанці сліз печуть повіки
і просять, аби я розплющив очі.

Я їх розплющую всередину, у себе,
туди, де ще гуде Великий Вибух
на березі між дзвоном і луною.
На березі, якого ще немає.
А тільки є із того здивування,
що хтось із зорельотом сплутав катер
прадавніх війн украденого моря,
яке давно вже висохло у спогад,
а в вигинах прозорого прибою
вся піна скам’яніла до піску.
Я в нього упираюся руками.
Встаю. Роблю хиткі, мов краплі, кроки,
по литки загрузаючи у космос.

Старий намет на Арабатській стрілці,
будівля бази у Сузір’ї Риби,
зростають, як з води – кристали солі
чи срібні іскри місячної стежки
край оберегу берегу, якого
торкнулась вперше течія слідів.

2018